Журналістка Уляна Воробець, яка тепер живе у Польщі, не одного заробітчанина з України витягнула з халепи. А до того сама побувала у рабстві
- джерело.
Українці массово виїжджають на заробітки за кордон. Особливо популярною є сусідня Польща. Що чекає на заробітчан у сусідній державі? Як не потрапити до так званих таборів праці? Скільки реально можна заробити за кордоном? Журналісту «ВЗ» розповіла про це 34-річна екс-директорка Жовківського радіо Уляна Воробець, яка сьогодні разом із дітьми живе та працює у Польщі.
Пані Уляна кілька років тому поїхала до Польщі на заробітки. Жінка сама виховувала чотирьох дітей. Донька потрапила в аварію, на її лікування довелося брати кредит у банку. Аби віддати борг, довелося їхати на роботу за кордон. Мріяла заробити гроші й повернутися до дітей (їх залишила зі своїми батьками). Що тільки не довелося пережити на чужині… Цього року українка потрапила до дванадцятки претендентів на нагородження премією «Людина року», конкурсу, який щорічно організовує польська «Газета Виборча» (у номінації «Громадянське суспільство»). Уляна Воробець (на фото) не одного українця витягнула з халепи…
— Я 13 років була директором районного радіо у Жовкві, — розповідає пані Уляна. — У 18 років стала директором, наймолодшим в Україні. Дописувала у районну газету «Відродження» (завдяки цьому і обрала свою професію). Коли радіо закрили, бо воно стало нерентабельним, працювала на сайті 032ua у Львові. Потім «біржа праці»… Центр зайнятості допоміг мені відкрити фірму, яка організовувала свята для дітей (на це отримала стартовий капітал). Пізніше влаштувалася у фармацевтичну компанію, в якій працювала перекладачем. Їздила по медичних конференціях по всій Україні. Цей досвід і контакт з лікарями допоміг врятувати мого сина (він хворів 10 років). Лікарі не могли встановити діагнозу. Дитині діагностували то астму, то епілепсію, то серцеву недостатність… Як виявилося, проблема полягала у його системі ДНК. Коли я була вагітною, перенесла міні-інсульт. Була лежачою майже півроку, і надії, що буду ходити, було небагато. На щастя, вдалося і самій встати на ноги, і сина вилікувати.
— Як ви потрапили до Польщі?
— Коли працювала перекладачем, донечка Христинка потрапила в аварію. Я почала продавати все, що мала. Чоловік сказав, щоб на нього не розраховувала… Планувала їхати на роботу в Ізраїль, але коли посередники «заспівали» 5 тисяч доларів за виїзд, відмовилася, таких коштів не мала. Тоді на обрії з’явилася Польща. Коли приїхала у те видавництво, де начебто на мене чекали, там про мене навіть не чули. Довелося працювати на полі — сортувати буряки. У «Фейсбуці» записувалася у різні групи з пошуку роботу. І одного дня мені написав такий собі пан Василь. Запропонував роботу на кондитерській фабриці у Лодзі. Запитав, скільки хочу заробляти. Відповіла: «Тисячу доларів». Сказав, саме стільки зможу заробити, і навіть більше. Сказала, що мушу спершу поїхати до свого дядька у Варшаву, а вже після цього зможемо зустрітися (це не рідний дядько, свого часу мій батько з ним переписувався, вони багато років дружать). Коли розповіла йому про цю роботу, він щось запідозрив. Але я все одно поїхала. Коли збиралася у дорогу, у мене зі сумки випали документи. Так і залишилися у дядька вдома…
У поїзді я познайомилася з подружньою парою, яка запросила мене до себе в гості (жили у Лодзі). Мій телефон розрядився, і той чоловік записав свій мобільний… мені на руці. На вокзалі у Лодзі я підзарядила телефон. Зателефонував пан Василь і сказав, куди маю йти. Під’їхав бусом і мене забрав. У машині були інші жінки. Нас привезли на фабрику, там був готель. За нами закрилися ворота…
Коли ми їхали, мені здалося, що їздимо по колу. Потім різко «вистрибнули» на трасу і заїхали у цю будівлю. Під час реєстрації мені сказали дати паспорт.
Я відповіла, що забула документи вдома, завтра їх підвезу. Тоді почула: «Ви вже звідти не зможете вийти». «Як?» — здивувалася. «Будете тут працювати, допоки будете нам потрібні», — почула у відповідь. Відібрали телефон та інші речі. «Переодягайтеся, робочий день починається через годину», — почула. У цеху вже працювало 50 жінок. У їхніх очах побачила безнадію. Виглядали втомленими. Після роботи мене відвели у кімнату, 40 кв. м, де спало 18 осіб. Хто на матраці, хто на підлозі. Один душ на 50 людей. Щоб потрапити у той душ, треба було вставати на дві години швидше, щоб бути першою. Роботу ми починали о шостій ранку, закінчували о десятій-дванадцятій вечора.
— Що ви там робили?
— Це була кондитерська, там пекли булочки. Вирішила якось тікати. Будь-якими шляхами. Навіть через вентиляційний люк. Після першого робочого дня відчула, що сили мене покидають. А наступного дня все повторювалося. Ввечері — миття величезних чанів… Власниця цієї фабрики була полька, координатори — українці. Саме вони пильнували на фабриці дисципліну. Бачила, як людей принижували. Та мені не давав спокою кредит, який мала віддавати… Дізналася, що жінки там працювали місяцями, але нічого і не заробили. Дівчинка, яка працювала там три місяці, розповіла, що зарплата у неї дві тисячі злотих, але коли починають вираховувати за житло, булочку, яку хтось з’їв, штрафи (всюди були камери, за будь-що штрафували), виходить, що ти ще їм винен. На третій день я почала бунтувати людей. Пропонувала ввечері зв’язати охоронців і втекти. Одна українка на мене донесла… Зранку переді мною з батогом стояв начальник. Погрожував, що покрає мене на шматки, і собаки в лісі мене з’їдять. А потім вдарив мене батогом по хребті… Мене відвели до так званої кімнати покарань і сказали, щоб через п’ять хвилин була на роботі.
Коли вийшла з кімнати покарань, побачила машину, яка забирала з фабрики продукцію. Я була вдягнена у білі штани, білу кофтинку, шапочку. Іду, плачу… Молодий хлопець, водій, питає: «Чому пані плаче?». Зрозуміла, він не з цієї фабрики, інакше би не питав. А я: «Бабця померла». «А де вона живе?» — питає водій. Я кажу: «Там». Я не знала, де я знаходжуся. «Де там, у Лодзі?» — запитує. Кажу: «Так». Сльози горохом. А він: «Я вас завезу, беріть речі». Сіла в машину. Після того, як мене покарали, була вказівка, що мене мають пильнувати усі охоронці. Коли тебе всі пильнують, то не пильнує ніхто… Коли перетинали браму, я присіла, нібито кульчик загубила (на вежі за територією фабрики спостерігав охоронець). Дивлюся, на руці у мене зберігся телефон тієї пари з поїзда. Водій мене висадив на околиці Лодзі. Побачила якусь бабцю, кричу: «Телефон!». Бабця злякалась, подумала, мабуть, що то якась ненормальна у білих капцях, але телефон дала. І я їм зателефонувала. Чоловік наказав мені сховатися у кущах, він за мною приїде. Перше, що зробила, це прийняла ванну. Це була така розкіш (усміхається. — Авт.). Вони мені маззю помастили спину, бо була уся синя. Вже хотіла йти до поліції… Та коли відкрила «Фейсбук», побачила повідомлення від посередника, який мене ошукав: «Суко, підеш у поліцію, я всіх твоїх дітей поріжу на шматки, я знаю, де вони живуть». Я злякалася. Намагалася забути цю історію як страшний сон…
Подружня пара з Лодзі купила пані Уляні новий телефон, одяг. Навіть за власний кошт зробили їй у перукарні кератинову маску для відновлення волосся. На фабриці, аби санітарні норми не викликали підозр, посипали хлоркою приміщення прямо під час робочого дня. Пані Уляна про це не знала, якось зняла шапочку, волосся почало буквально сипатися.
Пані Уляна вирішила їхати до Варшави. Там більше можливостей знайти хорошу роботу. Але до дядька йти боялася, щоб його не засмучувати своєю історією (переніс інфаркт). На вокзалі українка познайомилася з власником хостелу, Анджеєм, який запропонував їй житло. Виявився порядною дюдиною.
— У газеті побачила оголошення, що потрібна людина на рецепцію, — веде далі Уляна Воробець. — Я мови знаю. Йду на співбесіду. Швидко зрозуміла, що це не готель, а… бордель! Я закрилася в туалеті, дзвоню Анджею, щоб він мене рятував. Він приїхав з поліцією і мене забрав. Потім потрапила на цукерню, де набралася… вошей. Там шапочки були багаторазові.
— Коли зрозуміли, що будете допомагати заробітчанам?
— Перед очима весь час спливали ті дівчата з пекарні, які плакали за дітьми, коли лягали спати… Так я потрапила у Товариство друзів України до Вероніки Марчук. І одного разу розповіла свою історію. Вони сказали, що це не можна так залишати. Я сказала, що не можу про це говорити, поки не заберу до Польщі дітей. Якось Анджей, у якого я жила, розповів, що мріє відкрити магазин у торговому центрі у Варшаві. Напередодні я прочитала статтю про те, як можна потрапити у боргову яму, орендуючи приміщення у торгових центрах. Торгові центри підписують угоди з власниками магазинів дрібним шрифтом, і якщо ти хочеш розірвати угоду, маєш сплатити величезний штраф (в Україні, до речі, так само роблять). Я хотіла допомогти Анджею і вирішила зустрітися з автором тієї статті. Так я познайомилася зі своїм теперішнім директором фірми, Даніелем. Хотіла допомогти Анджею, а допомогла собі! Я дізналася, що Даніель є засновником сайту, який діє як віртуальний центр зайнятості. За допомогою цього сайту pоботу у Польщі можна знайти без посередників і безкоштовно. Стала адміністратором цього сайту. Почала писати статті, зустрічатися з роботодавцями. До нас почали писати українці, яких ошукали.
Мені вдалося посадити за ґрати на 15 років людину, яку звинуватили у торгівлі людьми. Вдалося зібрати на нього доказовий матеріал. Зробити журналістську провокацію, це було ризиковано. Ми почали працювати з відповідними службами. Я з’являлася у фірмах, де діється щось незаконне. Потім ці фірми закривали. Єдине, з чим важко дати раду, — транспортні фірми, які займаються аферами. Була така ситуація: хлопця викинули в Німеччині без коштів, бо відмовився їхати понаднормово. У Євросоюзі величезні штрафи за порушення закону. Хлопчина запитав, хто буде платити штраф, роботодавець сказав: «Якщо зловлять, то ти. Тому так їдь, щоб не зловили».
— В який ще спосіб дурять українців у Польщі?
— Закликаю українців не шукати роботу «ВКонтактах» (в Україні цю соцмережу закрили, але в Польщі українці сидять «ВКонтактах»). Там найбільше «кидал».
У «Фейсбуці» теж є аферисти, але там фахівці можуть визначити ID-адресу, з якої було надіслано оголошення. «ВКонтактах» все зашифровано. Були ситуації щодо опікунки для осіб хворих та престарілих. Люди, які доглядають за хворими, не мали жодних документів. Буває, людей виганяють і не платять за роботу. Закликаю українців, чи вони працюють легально, чи нелегально, надавати такі невеличкі відео з місця роботи, які умови праці. Є багато справ, виграних у суді, коли є хоч якісь докази. Навіть якщо людина працювала нелегально.
— Невже і зараз багато таких афер?
— Вистачає. Найбільш небезпечний — вокзал «Західний» у Варшаві. Туди приїжджає багато автобусів та поїздів з України. На вокзалі є все: сутенери, повії, посередники, алкоголь, наркотики. Я там познайомилася з українкою, яка шість днів ночувала на цьому вокзалі й не могла знайти роботи. Ми їй допомогли. Українці, коли їдуть у Польщу, зазвичай беруть квиток в один бік. Не мають зі собою жодних коштів. Якщо вже поїхали, позичили у куми-сестри гроші, не хочуть повертатися, бо що скажуть? З 1 січня 2018 року в Польщі діє новий закон. Роботодавець протягом семи днів має повідомити відповідні служби: українець приїхав чи не приїхав. Тепер їхати до Польщі за купленим запрошенням майже нереально. Роботодавець напише, що людини немає, а кордон вона перетнула. Людина автоматично потрапляє у розшук. Я познайомилася з 48-річним українцем. По очах побачила, що наляканий. Здригається навіть від телефонного дзвінка. Розповів, працював на м’ясній фабриці, де жінку на тасьмі затягнуло в машинку і покраяло як курку на фарш. Роботодавець наказав всім мовчати, і всіх звільнив. Люди втекли. Я зателефонувала у відповідні органи. Ніхто про це нічого не знав. І коли служби цю справу розслідували, сім’я загиблої жінки (сама виховувала трьох дітей) отримала відшкодування.
— Українці не до кінця розуміють ризики…
— Українці взагалі не розуміють ризиків. В Україні мало інформації. Українці бачать Польщу у кольоровому світлі. Ніхто не знає про права українців у Польщі, куди можуть звертатися по допомогу. Найбільша загроза в Польщі — це українці. Навіть у борделі продають українки українок. Ми мали багато таких справ. Був випадок з українкою, яка працювала в «МакДональдсі». До неї вчепився хлопчина, сказав, шукає працівниць. Відмовилася (мала легальну роботу). Тоді почав до неї залицятися. Квіти приносив. Додому підвозив на дорогій автівці. Врешті-решт дівчина у нього закохалася і переїхала до нього жити. Тут він приходить сумний, мовляв, має проблеми
на фірмі. «Кохана, допоможи. Приїде італієць, якому я винен гроші. Ти йому на фотках сподобалася. Якщо ти з ним переспиш, він скасує борг». Приїжджає італієць, вона по-італійськи ні бум-бум. Робить все, що він хоче. За два дні: «Кохана, ти супер. Але завтра француз приїде. В мене дім заберуть, ми будемо на вулиці». Так дівчина стала міжнародною проституткою… Коли її депортували, вона кричала, що любить того хлопця. А той лише сміявся.
— Чоловіки їдуть найчастіше на будівельні фірми. Там їх теж ошукують?
— Двоє чоловіків розповіли мені, що працювали на будівельній фірмі (без документів, нелегально). Підрядник гроші від замовника забрав, а хлопцям не заплатив. Їх було 12 осіб. І сам «змився» на Канари. Навіть за житло не заплатив. Українці залишилися ні з чим. Ми їх нагодували. Допомогли з роботою. Але не можемо знайти дотепер того поляка, який їх ошукав. Адреса його фірми — халупка…
— Дайте кілька порад для українців…
— Не купувати документів! Особливо запрошення. Якщо маєте біометричний паспорт, поїдьте і подивіться, у яких умовах будете працювати. Самі заберіть запрошення. Уникайте посередників. Мінімальна ставка в Польщі — 10,5 злотого на годину (згідно із законом). Є вакансії і по 14 злотих на годину (зокрема на будівництві). Працюйте легально! Якщо людина працює нелегально, то їй можуть не заплатити. Часто люди їдуть за кордон навіть без елементарного знання мови…
Українці мають право вимагати трудовий договір двома мовами, польською і українською. І ніколи не підписуйте чистих аркушів — не ускладнюйте собі життя!
