Я погана мама! Сповідь сучасної жінки


Я погана мама. Прямо-таки огидна. Ну ось вчора, наприклад. Втомилася на роботі. Відстояла дві години у пробці. Припаркувалася за квартал від будинку, жахливо замерзла, ще й послизнулася. Хоч не впала (ось воно, спортивне дитинство!), Але спину потягнула (ось вона старість, що наближається!). А разом зі спиною я потягнула настрій.

Як там це науково називається? Мама не в ресурсі? Так ось – мама не в ресурсі! Знаєте, така мама з обмеженими можливостями.

Я приходжу додому, перед дверима натягнувши на себе маску хорошої мами, і починаю завзято базікати з сином і готувати вечерю. І тут Матвій розливає молоко. Ну це для нього. А для мене це РОЗЛИВАЄ МОЛОКО !!!! Я з шумом видихаю, витираю стіл, стілець, підлогу і мило йому посміхаюся. Вночі доведеться вимити підлогу в квартирі. Посмішка у мене виходить кривувата і неприродна. Син недовірливо коситься на мене, і бочком-бочком рухається в сторону ванни – від гріха подалі. Він в свої чотири інколи зовсім не дурень, і навіть не знаючи слів «не в ресурсі», розуміє, що може зараз відгребсти.

У ванній він розмазує по дзеркалу зубну пасту красивими візерунковими завитками. Він дуже чекає Нового року і наближає його, як може. Я заходжу, зціплюючи зуби, щоб не вчити сина нeцeнзурної лексики, і видаю йому ганчірку. Вночі доведеться перемивати і дзеркало. Під моєю маскою хорошої мами вже побігли тріщини, і я йду на балкон в спробі знайти рівновагу.

А потім синулька вирішує порадувати мене і скупатися сам. Він залазить у ванну і намилює себе від душі – рівно на половиною бутля рідкого мила. Мила, яке коштує в Ашані цілих 70 гривень.

І тут мене прориває. Як трубу. Причому трубу від унiтазу.

Я кpичу щось про руки не звідти. Про «хоч що-небудь корисне, а то одні машинки в голові». Кидаюся погpoзами ніколи (ти чуєш, НІКОЛИ !!!) більше не купити жодної іграшки, раз таке безвідповідальне ставлення до речей. Про ціну чужої праці. Про ціну грошей. Все, що там зазвичай кричать «oгидні» мами.

Я вмію кpичати. Купу всього не вмію, а в цьому я прямо спец. Влаштуйте Олімпійські ігри по крику, і я стану гордістю країни. Але поки їх немає, я стою і кричу на сина. У мене особисті домашні змагання. Я прям на фінішній прямій, обходжу всіх учасників.

Спивається сусід-омонівець зверху вже одягнув каску і почав обкопуватися. Підозріла сусідка-бабуся зліва, напевно, викликає наряд поліції. Мила мамуся трьох дітей знизу дасть руку на відсіч, що це полтергейст зараз кричить, тому що я – то, яку, вона зустрічає кожен день на сходовій клітці, – так кричати не можу.

Читайте також:  В Італії я закохалася. Та все, що було потім, виглядало як стpашний сон. «Я їду з міста і буду жити далеко від тебе стільки, скільки мені призначив Бог. Не хочу, щоб ти бачила мене таким. Ти – найпрекрасніша жінка на світі. Дуже тебе люблю».

А я можу. І кричу.

Матвій стоїть у ванні, затуливши обличчя в свої ручки, і між пальців ллються величезні-величезні сльози. Сльози бoлю, образи і зради самої близької людини. Сльози, які я сьогодні оцінила в 70 ашанівських гривень. Він не розуміє половини слів, які я кричу, і тільки схлипує: прости-пробач, я більше ніколи…

Він йде спати. Зіщулений, зі змарнілими худими плечиками і лопатками, що випирають. А я всю ніч не сплю. Я проживаю цей вечір хвилину за хвилиною. Знову і знову дивлюся на те, що наробила. І така безвихідь, як в дитинстві, коли щось вже накоїв, а як виправити – не знаєш. Мене гризе почуття провини. Навіть не гризе, воно мене всю з’їдає. Шматочок за шматочком відгризає мою впевненість в собі як в мамі. Та й просто як в адекватній дорослій людині.

Мені здається, що почуття провини – єдине, що спокутує той бiль, який я заподіяла синові. Змусивши стpаждати іншого, ти повинен стpаждати сам. Це дуже справедливо.

Але діти, вони як сонечко: який би не був похмурий вечір, вранці вони скачуть і посміхаються як ні в чому не бувало. Ось і Матвій з ранку приходить валятися в моєму ліжку, досипати і підлещуватися. Я можу зараз промовчати і спустити все на гальма. Можу забути про вчора і насолоджуватися сьогодні.

Або все-таки не можу?

Не маю права, бо це нечесно. А можна навчити сина чесності, не будучи чесною самій. Тому я підповзаю до нього і, зібравши волю в кулак, починаю вибачатися. Така нелегка, але потрібна розмова.

Знаєш, сину, я тут всю ніч не могла заснути, все думала … Я вчора була така неправа. Не варто було це безглузде мило нашої сварки. Я просто вчора дуже втомилася і не стрималася. А зараз мені соромно за свою поведінку. Прости мене. Я більше ніколи …

А діти, вони як сонечко. Вони прощають відразу і від душі. Вони якісь зовсім інші, не черстві, не образливі, що не злопам’ятні. Вони ще не забруднили свої маленькі душі миром дорослих.

Я вчора теж лежав, мам, – каже син, – думав … Мені здається, я був теж неправий. Ну з цим милом. Не варто було його стільки лити. Давай більше не будемо так сильно сваритися.

Я лежу і плачу. Такі сльози очищають. Допомагають зрозуміти щось важливе. І йти в новий день з новим знанням – знанням, яке тобі подарував твоя дитина. Йти і обіцяти собі: не забувати ці важливі уроки вибачення. Ніколи, ти чуєш, ні-ко-ли!

Джерело.


Читайте також: