Основна причина запуску пенсійної реформи – лобізм з боку фінансового ринку, бо в нинішню кризу там нема на чому заробляти.
Впровадження накопичувальної пенсійної системи зараз – це черговий приклад того, як хороші ідеї призводять до поганих результатів.
У світі існує три рівні пенсійних систем:
- Гарантована державна виплата – своєрідний “шматок хліба” , який отримує пенсіонер при виході на пенсію;
- Обов’язкова накопичувальна “шматок масла”, який залежить від того, скільки людина заробляла і відраховувала;
- Накопичувальна добровільна – “шматок ковбаси”, при якому людина, понад тих податків і внесків до пенсійних фондів які з неї утримують, може відраховувати певну суму, якщо ій це дозволяє її високий рівень доходів.
Зараз упровадження накопичувальної пенсійної системи нам подають як грандіозну подію, хоча добровільна накопичувальна система у нас вже існує – добровільно внести гроші можна, уклавши договір соціального страхування або з накопичувальним Пенсійним фондом. Іншими словами, в Україні вже працюють 1 і 3 рівні. У нас немає другого.
Чому це несвоєчасно
По-перше, такі реформи не проводяться в умовах економічної кризи. Такі реформи вводяться на етапі початку економічного зростання і, як правило, їх сполучають з іншими системними реформами.
Накопичувальна система з 4% внеску – це додаткове фіскальне навантаження
- або на бізнес, якщо збільшуватимуть ЄСВ;
- або на держбюджет, якщо будуть виокремлювати ці 4% з 22% ЄСВ, які збираються до фонду оплати праці.
Швидше за все, у нас застосують саме другий варіант – ставку ЄСВ не збільшать, а просто заберуть 4% у накопичувальні пенсійні фонди. Відповідно, це збільшить дефіцит Пенсійного фонду, адже у нього заберуть частину грошей і державі доведеться збільшувати йому дотації. А це – спровокує зростання державних витрат на пенсійну реформу.
По-друге, щоб запроваджувати таку реформу, держава повинна володіти інституційною зрілістю. З точки зору управління цією системою, потрібно ввести серйозну відповідальність. Як, наприклад, у Чилі, де існує відповідальність за банкрутство накопичувальних фондів не тільки для їх керівників, але і для їхніх дітей і онуків, щоб ці гроші банально не вкрали. У нас же ми прекрасно розуміємо, що буде з грошима, які потраплять в накопичувальні фонди, зважаючи на корупцію та судову систему.
Якщо кілька років тому у нас був банкопад, то через 10 років може трапитися фондопад (а може, і раніше). Тут можна згадати приклад з корпоративним накопичувальним фондом НБУ, в якому були схеми спочатку з купівлею свинарників, потім – з недостатністю активів і т.д. І це ми говоримо про накопичувальний фонд Нацбанку, то що тоді вже говорити про інші?!
Куди вкладати гроші
Україна мала унікальний історичний шанс поєднати складні, капіталоємні реформи – земельну і пенсійну, щоб пенсійним фондам дали право купувати український чорнозем, здавати його в оренду і заробляти земельну ренту для українських пенсіонерів. Земля – це актив, захищений від інфляції і девальвації, і він має довгострокову прибутковість. Але цього не зробили. Тому виникає резонне питання – куди вкладати гроші?
Потрібні довгострокові інструменти, які захищені від інфляції і девальвації національної валюти і які не можна вкрасти. Жоден з існуючих активів для цієї мети не підходить.
Чисто теоретично єдиним таким активом можуть бути державні цінні папери. Але тоді потрібно всі ці кошти відправити в ОВДП. Але і тут є ризик, що держава через кілька років може покласти лапу на ці виплати. Так, до речі, вже було в Росії, коли виплати за накопичувальною системою спочатку заморозили на кілька років і досі цю заморозку продовжують.
Крім того, прибутковість державних цінних паперів зараз досить висока, на рівні 10%, але вона буде знижуватися і, зрозуміло, що величезних грошей на цьому заробити не вийде. Знову ж таки, може виникнути питання про те, у кого ці ОВДП купувати, за якою ціною і т. д.
Ті ідеї з вкладенням в іноземні цінні папери, які звучать, на мій погляд, абсолютно божевільні. Тому що тоді вийде так, що Україна перетвориться на аналог пилососа для західних фінансових ринків – у нас ми будемо збирати по 4 відсотки з кожної застрахованої особи, відправляти їх до накопичувального пенсійного фонду, після чого ці гроші будуть конвертувати в іноземну валюту і виводити на Захід. Відповідно, долати кризу і допомагати розвивати економіку США і Європі, що саме по собі звучить абсурдно. Не кажучи вже про те, що схема з інвестуванням у цінні папери створює схеми для крадіжки цих грошей, тому що в такому випадку їх можна вкрасти буквально за лічені години, адже ніхто не стане відстежувати ефективність торгівлі цінними паперами в інтересах вкладників пенсійних фондів.
4% відрахувань до Пенсійного фонду – це близько 400 гривень на місяць або близько 5 тисяч гривень на рік, що протягом декількох десятків років дасть можливість заробити максимум кілька сотень тисяч гривень.
Але купівельна спроможність 200 або 300 тисяч гривень через 15-20 років у мене викликає великі сумніви, особливо, якщо вірити аналітиці Національної комісії з цінних паперів, де прогнозували до 2040 року номінальну заробітну плату українців з урахуванням інфляції на рівні 100 тисяч гривень.
Прем’єр Денис Шмигаль стверджує, що українці за допомогою цієї системи зможуть зібрати близько 1 мільйона гривень за кілька десятків років. І якщо до 2040 року зарплата буде 100 тисяч, то мільйон гривень дорівнюватиме 10 середнім зарплатам. Тобто через 20 років це буде як 100 тисяч гривень, але в сьогоднішніх грошах. Зрозуміло, що 100 тисяч гривень – це не дуже велика доплата до пенсії. Одноразово за цю суму можна купити, наприклад, старий автомобіль. Але ці гроші не будуть джерелом виплати додаткової пенсії або довічного ануїтету.
Висновок
Основна причина, чому про це заговорили, дуже проста – колосальний лобізм з боку фінансового ринку, який зайшов до парламенту. У нинішній кризі їм особливо нема на чому заробляти. Фондовий ринок в застої, кредитів там ніхто не бере, залишилися одні ОВДП, а заробляти якось треба. Тим більше, що у нас потокова економіка – політичні еліти хочуть “сісти” на якийсь потік, осідлати його і знімати корупційні ренти.
Вони порахували, що в Україні фонд оплати праці – приблизно 2 трильйони гривень на рік, з яких 4% відрахувань в накопичувальну систему приблизно рівні 80 мільярдам гривень і близько 2,5 мільярдів доларів. Тобто досить велика сума.
Створюється адміністрація, яка буде управляти цими грошима, при ній буде наглядова рада (а ми прекрасно розуміємо, як вони формуються) і ця ж адміністрація буде акредитовувати компанії з управління активами ПФ.
95% українців, як вони самі кажуть, автоматично, в режимі жеребкування розподілять по цих фондах (а ми теж розуміємо, що означає “автоматичний режим”, також, як і у випадку, наприклад, з жеребкуванням суддів).
Тобто, як я завжди кажу: “З бідних по нитці, багатому – сорочка”.
