Подорож за програмою Work and Travel: закарпатська студентка розповіла про заробітки в Америці

Поки моя подорож у США за програмою Work and Travel продовжується, хочеться згадати, як було переживати все вперше. Справа в тому, що для мене нова робота – це завжди невеличкий стрес. Знайомство з новими людьми, порядками, а в моєму випадку – ще й з новою країною і, хоч не зовсім новою, та, все ж, не рідною мовою, пише ZakDepo

Учасникам програми Work and Travel пропонують самостійно обрати місце, де вони працюватимуть мінімум три місяці влітку. Зазвичай це такий собі каталог, в якому є перелік позицій із детальною інформацією про працедавця й роботу як таку.

Допоки я ламала голову, чого ж мені більше хочеться – переривати квитки в парку атракціонів чи продавати морозиво (що одне, що друге – не зовсім те, що мене задовільняло), компанія, яка надала перелік робочих місць на вибір, запропонувала працювати в ресторані на кухні. Не знаю, чому, як і звідки взялася ця робота, чому запропонована була саме мені, але я погодилася без вагань. Збентежив тільки той факт, що в каталозі “професій” її і не було. Пізніше мені пояснили, що така робота – для відовідальних студентів, які не боїться працювати. Зізнаюся, що приємно було почути це на свою адресу: справити “правильне” враження, як виявилося, це теж важливо.

Повірте, робота на кухні – найкраща робота для студента. Окрім непоганого заробітку, це ще і місце, де можна добряче підкріпитися. Без економії на харчах відкласти такий-сякий капітал важко, тож ресторанна кухня – те, що треба. Місце, де я вперше працювала, важко було назвати рестораном. Хтось, можливо, сказав би, “такошна забігайлівка”: меню складалося всього з кількох позицій, які оберталися навколо тако – традиційної страви мексиканської кухні. Смакота перші три дні, але за три місяці мій організм просто відмовлявся її приймати. Та це, напевно, був перший і для мене останній мінус. В усьому іншому бачились тільки “плюси”.

По-перше, штат Америки, в якому я була, – туристичний, а голодні, виснажені туристи навряд чи думають про тонкощі приготування, головне – аби смачно. По друге, смачно і справді було, бо перед тим, як відкрити ресторан, власники подорожували Мексикою, аби надихнутися для створення власних тако і вивчити усі тонкощі їхнього приготування.

В мої обов’язки входило приготування саме цих тако. Досвід і спогади саме після цієї роботи – незабутні. Окрім того, що навчилася готувати тако, здобула чудовий досвід роботи на американській кухні.

Читайте також:  На військовій базі у Польщі зможуть розміститися тисячі бійців США

Обираючи вакансію цього разу, не важко здогадатися, на яку позицію впало моє око в першу чергу. Хоч я і люблю випробовувати щось нове, але, як кажуть, потрібно поєднувати приємне з корисним. Тож, зупинившись на ресторані, обирала, в якому штаті працювати цього літа. Острівець неподалік Нью-Йорку підійшов якнайкраще. Зараз я працюю як на кухні, так і в головному залі ресторану. В мої обов’язки входить розсаджувати гостей і допомагати офіціантам, в американців все це називають одним словом – “хостесс.”

Щодо роботи на кухні потрібно відзначити кілька важливих моментів.

Перший: робота на кухні означає співпрацю з іншими працівниками, а отже й спілкування з ними. Зважаючи, що поряд працюють студенти з різних країн Європи та Азії, навіть того не бажаючи, ти стаєш частинкою такого собі світу в мініатюрі. Стільки цікавої інформації про характери, поведінку, традиції, розповідей про життя, пригоди, подорожі не почерпнеш із жодної найрозумнішої книги.

Другий: спілкування з корінними американцями – найкращий спосіб покращити англійську. Тут ти її не тільки повинен слухати, ти нею мусиш розмовляти, аби порозумітися, а, отже, жити і працювати. Усі роки вивчення англійської в школі (в когось, можливо, і в університеті), де не вистачало саме спілкування з її носіями, можна наздогнати на живій практиці, що не може не тішити.

І, звісно ж, окрім того, що, працюючи в американському середовищі, ти автоматично стаєш його частиною, хоч і на визначений період, на додаток ще й переймаєш традиції, манеру спілкування та навіть поведінку. “Замериканитися” за три місяці важко, але для багатьох це наче якась місія, яку здійснюють з особливим заповзяттям.

Не можна не звернути увагу і на ще один момент – це ставлення власників ресторанів до свого бізнесу та до своїх працівників. Допомагати на кухні, накривати на стіл у залі, для них – практично справа честі. Вони з радістю прикладають зусилля там, де тільки можуть. Власне, і не дивно – це ж власний бізнес, в просуванні якого незацікавленим не можна бути. Прояви такого ставлення можна спостерігати і в Україні. Це тішить. Безпосереднє відношення і піклування за власну справу стає модним, і я рада тому, що мала шанс бути дотичною до цього не тільки вдома, але й далеко за океаном.

Джерело.

РЕКЛАМА: