37-річний Олександр Марусик з села Вознесенське (колишня Улянівка), що під Черніговом, — один із жителів області, якого катували росіяни. Одному з його кривдників прокуратура заочно висунула звинувачення в порушенні законів та звичаїв війни (ч.1 ст.438 Кримінального кодексу). З 13 по 17 березня Марусика — пораненого, із зав’язаними руками і мішком на голові — тримали в холодному магазині села Терехівка Чернігівського району. Не давали ні їжі, ні води. Катували, наступаючи на суглоби ніг, стріляли біля голови, били.
Пише - джерело.— 26 лютого російські війська були вже в нашому селі. Чоловіки намагалися без потреби не виходити на вулицю. Росіяни попередили: ви нас не чіпаєте, ми вас не трогаемо. Дозволили місцевим їздити за борошном на виробництво макаронів, що неподалік Киселівки. Так і жили. Буряти, правда, були злі. Один унадився до родини мого товариша. Убе допитувався: «Скелько вас живет?» Вони вийшли: друг, брат. мати. А він все одно до них чіплявся, усе винюхував. — пригадує Олександр Марусик.
13 березня сусід Сергій Колупайко зібрався в село Петрушин за дружиною і дитиною. Ще потрібно було Узнало речей забрати. Отож поїхали ми удвох на / .ліійці» його брата Івана. Тільки доїхали до Тс «полісу, як по машині вдарили з автоматів. Стріляй. ча страшна, я відчув, як запекло з внутрішнього боку. ‘ги, біля паху. — опускає шорти, показуючи шрам від поранення. Лікар казав, якби кілька міліметрів убік і потрапило в артерію, був би каюк. Сергію прострілили лопатку. Ми вивалилися з автомобіля. Десь ЗО секунд минуло, а росіяни вже біля нас. Скрутили руки, зв’язали за спиною будівельними стяжками, натягнули шапки на очі. Рацією викликали «Тигрів» (бронеавтомобіль) і розвели нас з сусідом по різних «Тиграх». Потім ще й мішок мені на голову натягли. І повезли. Куди, не знав.
Один з них ставав берцем на мої ноги і давив так. що я крічав від болю. Стріляли з автомата біля самого вуха. Коли катували, я говорив, навіщо стільки часу на мене витрачають. Вистріліть у голову, і все. «Нет. — відказували мені. — Все твои косточки перестреляем и будем лечить. Мумию с тебя сделаем. Бинтов у нас до х..я». Було дуже холодно.
Уже І не надіявся, що виживу. Тортури тривали три дні, тричі на добу, в один І той самий час. Я вже не витримував І тому, хто знущався, в Істериці викрикнув: «Сука, застрели, б…дь, на х…я ти мене мучиш?» Він зрозумів, що вже довів мене до ручки.
Підняв, розрізав стяжки на руках, зняв мішок з голови І спитав: «Пить хочешь?» Я кивнув.
Він приніс мені пляшку води і решту свого сухпайка. Наказав, як тільки відчиняються двері, я маю натягувати шапку на очі. Я сидів і чув гуркіт військової техніки, що проїжджала повз. знав, що день, бо через забите залізом вікно пробивалося трішки світла. Якось мій мучитель зайшов, я не встиг натягнути шапку. — а він цього разу був без балаклави. — і я побачив його обличчя. І подумав: мені все… Він крикнув: «Тм что, ох…л?» «Не встиг», — відповідаю. Він знову зв’язав мені руки, мішок — на голову і виводить з приміщення. Я вкотре подумки попрощався з білим світом. І питаю: «Так это в последний путь ипи как?» (Марусик російськомовний і зі мною розмовляв російською. — Авт.) «Молчи. б…ь», — почув у відповідь. Мене повели. Це я зрозумів потім, що вивели за село Роїще Чернігівського району. Поклали ниць, на спину накидали різних залізяк і сказали: «Взорвешся нах..й. Десять минут подожди, потом можеш подняться». Я лежав І рахував до 600. Вони поїхали. Піднявся, посипались гвіздки, болти. Не встиг обтруситися, їхня колона їде: КамАЗи», «КрАЗи», «Тигри». Один «Тигр» зупиняється біля мене: «Куда собрался?». «Додому», — відказую. «Откуда?» «Так від вас». «С…. бался?» «Ні, відпустили».
Старший крикнув своїм бійцям: «Грузите», і ті знову натягли на голову мішок, на руки одягли кайданки. У «Тигр», і повезли. «Если тебя опознают». — пригрозив. Кудись привезли. «Командир, точно не он?» І голос молодого чоловіка: «Не он».
Бійці спитали, шо робити зі мною. Командир велів відвезти, де взяли. Один з солдатів дав мені пачку соку із свого сухпайка і сказав, аби я його не пив, доки не прийду додому. Якщо клене їхні зустрінуть, це буде як пропуск. Я не витримав, випив.
Дійшов до Петрушина. переночував там. потім далі. Загалом добирався дві доби. Обходив колони російських БТРів. Коли виходив до мирних людей, розповідав свою історію, не вірили. В однієї родини попросився переночувати хоч у курнику. Влаштували мені перевірку. Що таке полуниця, що таке балсанка, де в Чернігові що знаходиться, як я орієнтуюся в місті(до «ковіду» я працював на ремзаводі, ремонтував військові машини). Я все розказав. Дозволили в лазні переспати. Іду далі,їхні «Гради», гаубиці, САУ, інша техніка. Став обходити, бо. думаю, як утретє загребуть, точно мені гайки.
Вмить згадалося, як ставили на коліна і дулом пістолета тицяли в потилицю. Не виходить з голови одна розмова.
Росіянин говорив: «Мы вам мир принесли. Тебя ваше правительство устраивает?» А я йому: «А ваше вас устраивает?» Він мовчить. «Все п…ы», — веду далі. «Заткнись», — схопився за зброю. А мені вже стало по барабану. Говорю: «Ти мене вб’єш, а тебе завтра вб’ють».
— Олександре, пережиті тортури сняться?
— Копи смикну, — б’є рубом долоні по шиї, — сплю спокійно, ніщо не тривожить.
— Якщо пити кожен день, спитися недовго і померти.
— Ну, здохну швидше, і на тому все.
— Втратили сенс життя?
— Типу того. Тільки ось Боженька поки що не хоче ніяк клене до себе забирати. А, може, мамка береже, вона померла, коли я ще маленьким був. Я з шести років десять разів міг загинути. Ще в садочку впав, пошкодив хребет. То в 13 років хвастався перед дівчатами і стрибнув з другого поверху, ледь вижив. То сальто з кручі головою, у берег пішов. Живучий я.
— А що із Сергієм?
— Не знаю. Його брат Іван не раз питав клене: «Як так вийшло. Тебе відпустили, а його ні». Ну звідки клені знати, чому. Ми ж окремо були. Може, його не відпустили, бо брат захищає Україну. Машина зникла. Ми їздили на те місце ге раз. Усе навкруги обдивилися, ге знайшли.
Сергій нібито в курському СІЗО.
