Італія залишається в центрі тривалої боргової кризи в єврозоні, оскільки великі розміри країни поєднуються з великими обсягами зобов’язань та майже повною відсутністю зростання економіки
Пише - джерело.Цього року відзначаються важливі роковини. 26 липня 2012 року Маріо Драгі, який порівняно нещодавно став президентом Європейського центрального банку, зробив славетну заяву: «ЄЦБ готовий робити все що завгодно заради збереження євро. І повірте мені, цього буде достатньо». Це був чудовий (і явно імпровізований) крок, який приніс Драгі заслужену репутацію рятівника євро.
А тепер — і всього за п’ять днів до ювілейної дати — ЄЦБ оголосив про інший потенційно радикальний крок. За допомогою нового «Інструменту трансмісійного захисту» (скорочено TPI) він спробує скоротити спреди між облігаціями країн ЄС, коли прибутковість підвищується під тиском ринку або спекуляцій, а не фундаментальних проблем з економічною стійкістю. Так збіглося, що саме цього дня Драгі пішов у відставку з посади прем’єр-міністра Італії.У липні 2012 року ЄЦБ намагався оминути нагальне питання: дотримання яких умов має вимагати центральний банк, коли той купує державні боргові зобов’язання? Чи повинна ця установа, що ніким не обирається та володіє мандатом на забезпечення цінової стабільності, приймати рішення про те, які саме уряди і компанії отримуватимуть фінансування? Такими питаннями переймалися критики, коли вони висловлювали побоювання, що ЄЦБ розмиває відмінності між бюджетною та монетарною політикою.
Проте висувати урядам суворі вимоги ризиковано, тому що це факт приниження. Уряд, який починає виглядати підлеглим наднаціональному відомству, може легко втратити легітимність. Слово «раболіпність» (англійською kowtow) допомагає зрозуміти, чому це так. Термін kowtow увійшов в англійську мову з китайської і означає ритуал найнижчого поклону («бити чолом»), який асоціюється з колоніальною історією.
Імперські держави XIX століття регулярно нав’язували обтяжливі зобов’язання своїм колоніям та створювали всебічні системи нагляду за їх виконанням. Серед класичних прикладів — керована Заходом митна адміністрація Китаю, а також процедура збору доходів, яку Британія та Франція нав’язали Османській імперії в межах погашення «Оттоманського боргу» (так зване Управління Оттоманського державного боргу).
Сьогодні Італія залишається у центрі тривалої боргової кризи в єврозоні, оскільки вона поєднує великі розміри країни з великими обсягами зобов’язань та майже повною відсутністю зростання економіки. Коли у 2010 році в Греції почалася криза євро, з нею можна було б швидко впоратися, провівши реструктуризацію чи склавши новий графік погашення боргів. Однак цього не було зроблено, тому що політики хотіли уникнути поширення недуги на більші країни єврозони, які теж мали високий рівень боргу, тобто, якщо говорити конкретно, на Італію.
У 2011 році на саміті Великої двадцятки в Каннах тодішній президент США Барак Обама тиснув на Італію, вимагаючи погодитися на ухвалення офіційної програми за участю Міжнародного валютного фонду або установ Євросоюзу, щоб переконатися, що країна здійснює заходи, що дозволяють зробити її борговий тягар стійкішим. Однак новий, шанований, технократичний прем’єр-міністр Італії Маріо Монті люто заперечив цей тиск, тому що він хотів довести, що Італія є досить зрілою країною і здатна самотужки проводити складні реформи.
Геніальність рішення Драгі у 2012 році пов’язана програмою з ЄЦБ, що отримала дивну назву «Прямі монетарні транзакції» (OMT). Фактично вона дозволяла висувати певні вимоги до країн єврозони, але при цьому ніколи реально не використовувати. Критики жартували, що жодне слово у назві цієї програми не мало сенсу: підтримка була непрямою та бюджетною, а не прямою та монетарною; і, зрештою, жодних транзакцій так і не було проведено. Проте програма OMT означала, що є можливість надання допомоги, обумовленої безліччю вимог, у разі надзвичайної ситуації. А отже, умови надання коштів існували як непрямий, а не офіційний елемент у системі єврозони.
Низькі процентні ставки сприяли зупиненню висування офіційних вимог, що дозволило виглядати цій програмі неймовірно успішною. А потім почалася пандемія Covid-19, яка вдарила по Італії раніше та сильніше, ніж по будь-якій іншій європейській країні. І, на відміну від колишніх криз, в цьому не можна було звинувачувати ні італійський уряд, ні будь-які політичні помилки, вчинені в минулому. Covid-19 та вимога «зеленого відновлення економіки» Європи відкрили шанс для проведення нової політики, яка вибудовується навколо центрального бюджету ЄС та нових бюджетних ресурсів.
Для Італії головним пріоритетом стало одержання коштів на відновлення економіки від ЄС, що створило умови для сходження Драгі як технократичного прем’єр-міністра надзвичайного уряду національної єдності у лютому 2021 року. Усі найбільші політичні партії Італії підтримали уряд Драгі, очікуючи, що він забезпечить доступ до таких нагально необхідних коштів.
Втім, така широка коаліція не могла не виявитися крихкою, і деякі члени цієї коаліції почали критикувати елементи вимогливості при наданні ресурсів, коли вимоги знову почали висуватися. Те, що Італія мала дерегулювати таксі та пляжні клуби (bagnos) заради відповідності нормам антимонопольної політики ЄС, виглядало ударом по національному почуттю власної гідності.
Інструмент TPI ускладнить життя будь-якому новому уряду Італії, оскільки він означає, що вимог більше не можна буде уникнути. Судячи з критеріїв відповідності, які ЄЦБ перелічив у своєму пресрелізі від 21 липня, просто немає таких обставин, за яких можна буде застосовувати TPI для подолання наслідків подій неекономічного характеру, подібних до розвалу коаліційного уряду. У вересні, коли італійці підуть на вибори, щоб обрати новий уряд, перед ними постане неприємний вибір, оскільки ймовірний новий уряд вкрай правих навряд залишить бодай якийсь простір для маневру.
Саме з цієї причини вкрай праві політики, наприклад, Джорджа Мелоні з Братів Італії та Маттео Сальвіні з Ліги, щосили намагаються дезавуювати свою колишню критику на адресу євро та ЄС. Вони розуміють, що відкритий розрив із ЄС обернеться економічним катаклізмом. Якщо вони справді опиняться в новому уряді, вони відчують вимушену необхідність погоджуватися на будь-які вимоги, які висуває ЄС, і водночас пояснюватимуть виборцям, що їхні руки пов’язані.
Втім, сьогодні, коли схвалено інструмент TPI, цей аргумент втратить переконливість, тому що він відродить стару динаміку, коли звалювання провини на зовнішні сили просто призводило до пошуку нових способів «повернути назад контроль». Президент Росії Володимир Путін, безперечно, отримує задоволення, спостерігаючи, як ці політичні тенденції знову розривають Європу на частини.
У довгостроковій перспективі Європі знадобиться формальніша програма, що реалізується через міжурядові, а не монетарні установи. Це можна було б зробити, підвищивши роль Європейського стабілізаційного механізму; однак головні реформи потребуватимуть не просто більшої бюджетної інтеграції, а й чіткіших і прозоріших правил її досягнення.
У будь-якому випадку завдання зводиться до того, щоб оминути ЄЦБ і покінчити з експериментом удавання, що триває вже десятиліття, ніби немає жодних вимог, необхідних для утримання разом різношерстих членів єврозони. Вочевидь, будь-яка подібна програма вимагатиме однозначної політичної згоди країн-членів. Якщо ж вона й надалі спиратиметься на вдавання, тоді вона мало чим відрізнятиметься від колишньої.
НВ має ексклюзивне право на переклад та публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.
