Життя молодої людини – це насамперед рух уперед! Важко встояти перед можливістю відкрити для себе нові горизонти. Ось і моє нестримне бажання подорожувати взяло гору, і я опинилася в одній із сонячних країн Європи – Італії.
- джерело.
Це не була мандрівка наосліп – я їхала до тата. П’ять років розлуки далися взнаки: навіть відкрити Італію для мене було на другому місці. Перше, що я хотіла, – побачити своє відображення у татових очах…
Звичайно, дуже хвилювалася – так, що півтори доби в автобусі дорогою до тата я майже не спала й зовсім нічого не їла. Подорожувати – це завжди цікаво, тому, навіть виглядаючи по дорозі через вікно, я милувалася краєвидами.
Серед усіх нових мені країн надзвичайно сподобалась Австрія – вона мені здалася країною-казкою. Такого ж ефекту очікувала й від Італії, але, приїхавши о третій ночі в Неаполь, я не повірила, що це вже Італія – настільки там було брудно. А гори сміття на кожному кроці просто спантеличували. Сама країна дуже красива (це я вже зрозуміла пізніше), однак Неаполь – це як інший світ.
В Італії все було настільки чужим, незвичним, інакшим. Але, тим не менше, я легко адаптувалась, увійшовши в ритм життя італійців. Вино, макарони і троє дітей Їхні безтурботні обличчя, байдужі погляди й нещирі усмішки не можуть не привертати уваги. Складається враження, що в них немає проблем. А ще я побачила в них культ дітей. Для дитини немає обмежень у її бажаннях. Жінка, яка народила трьох малят, може вже не працювати, бо італійські матері отримують дуже велику матеріальну допомогу. Та й чоловік, який має з дружиною дітей, не ризикне з нею розлучитися, адже буде змушений усе життя віддавати половину своїх доходів жінці, бо закони в них – на користь дітей.
Також не секрет, що в Італії і в ЄС загалом достатній соціальний захист. Безробітна людина отримує досить грошей, щоб бути ситою, одягненою й мати кошти на розваги. Щодо ментальності, то на першому місці у них – їжа! Це всім відомі макарони, піца й хлібна випічка. Усе надзвичайно смачне, але, як на мене, це знущання з власного шлунка. Адже то надто важка їжа для щоденного вживання. Можливо, саме тому італійці такі повні. Хоча, можливо, їхні шлунки рятує вино, яке вони також п’ють щодня. Як відомо, воно сприяє хорошому перетравлюванню їжі. О, ці італійські вина – вони прекрасні! Розвагам італійці також приділяють багато уваги.
А відпустка обов’язково передбачає подорож в іншу країну. В Італії дуже багато церков, і чимало людей ходять до храмів, але, разом з тим, є й велика кількість атеїстів. У поведінці молоді я помітила деяку розпусність, сексуальну відвертість. Узагалі ж італійці дуже веселі й життєрадісні. Запам’яталася фраза одного місцевого жителя: «Плакати треба лише тоді, коли когось із твоїх родичів не стало серед живих». Цей вислів дозволив багато чого зрозуміти про італійський характер. Про щасливих і розумних Я собі придумала таку формулу: «Бути українцем – бути щасливцем!». Бо я так люблю Україну, щаслива від того, що я українка! І тому в чужій країні завжди була думками з Батьківщиною. І звичайно ж, порівнювала українців з італійцями. Ці порівняння народжували одне запитання: чому? ЧОМУ ми, представники великої й духовно багатої нації, ми, народ, де панують християнські цінності, традиції, найнезвичайніші звичаї, ми, народ найкрасивіших у світі дівчат, найталановитіших особистостей, солов’їної мови – до речі, другої за милозвучністю після італійської – живемо у постійних пошуках кращого життя на чужині? Чому ми в нашій країні бідні? Хіба середньостатистична господиня-українка їздить через день машиною в супермаркет і закуповує там цілий візок продуктів? Отож…
І моя бабця не подорожує по світу на кораблі, хоча й народила дванадцятьох дітей. Між українцями та італійцями мало спільного. Українці, як відомо, надзвичайно працьовиті, обдаровані, майстри на всі руки. Те, що в нас робить один офіціант, у них – три. Там дуже вузька спеціалізація. Але найголовніше те, що італійці цим не переймаються і не бажають знати більше за свою роботу. На відміну від українця, який, зробивши свою роботу, візьметься допомагати італійцеві, навіть якщо це не входить у його обов’язки. Але тим не менше, працювати серед італійців мені було досить комфортно.
Я була офіціанткою в ресторані, що обслуговує весілля. Звісно, відчувалася нерівність у ставленні до працівників-італійців та іноземців, однак їхня життєрадісність і дружелюбність підтримували мене й додавали сил. Я відчувала приязнь до себе. Молоді італійці завжди позитивно налаштовані й цікаві – я ніколи не сумувала. Після роботи з ними на світ я почала дивитись іншими очима, більш оптимістичними.
Багато речей, які мене гризли, я просто перестала помічати, все стало набагато простішим. Здобути вищу освіту там важкувато – навчання триває майже 9 років. Можливо, саме тому багато італійців мають лише закінчену середню освіту. До прикладу, син власниці готелю й ресторану, в якому я працювала, закінчив лише 3 класи. Але їх це не бентежить, вони живуть для власного задоволення. І взагалі, були здивовані, що я, українка, десь навчаюсь. Зустрічалися мені й дуже серйозні люди. Як-от дівчина-психолог Клелія, яка завжди підтримувала й допомагала.
Якось вона запитала мене, чи хотіла б я знову приїхати до Італії. Моя відповідь була позитивною. На це вона сказала: «Ні, Джуліє, ти повинна вчитися і вчитися. Лише тоді чогось досягнеш у житті і зможеш виправдати сподівання свого тата, який так тебе любить. А сюди приїжджай до нас у гості й на відпочинок!» Ті слова зворушили мене і змусили замислитись… Усі кольори італійського весілля Тепер трішки про традиційні італійські весілля. Я маю два місяці вражень від роботи офіціанткою на цих святах! Різницю я помітила одразу. Не скажу, що мені імпонує їхній спосіб святкування, але деякі особливості дуже сподобались. Перше – це оздоблення ресторану. Цьому вони приділяють багато уваги. Ще задовго до весілля наречені обирають колір залу і всіх оздоблень: це і класичний білий, і фіолетовий, і рожевий, червоний, зелений…
Навіть одного разу було весілля в чорному кольорі (до речі, було гарно й дуже весело)! Відповідно до кольору оздоблень ресторану ми, офіціанти, обирали колір краваток. На весілля до ресторану спочатку приходять гості й чекають наречених. В очікуванні гості гуляють терасою, садком, сидять за столиками, куштуючи пікантні печива й насолоджуючись прохолодними сиропами. Коли з’являються наречені, всі гості підходять і оплесками вітають їх.
Тоді в келихи розливається шампанське, грає скрипка. Далі гості йдуть до фуршетних столів куштувати чудові вина й різні страви. Фуршет відбувається на вулиці. Через деякий час усі дружно фотографуються і йдуть до залу. У них не прийнято накривати нескінченно довжелезний стіл, як у нас. Там стоять круглі столики на вісім осіб, які зовсім не завалені салатами чи ще якоюсь бідою. На них лише по дві пляшки вина і по чотири води.
Офіціанти урочисто виносять тарілки із стравами й подають кожному. І так упродовж усього весілля міняються страви. Через декілька годин люди залишають зал і знову йдуть на фуршет, але вже на солодкий. Там розрізається великий весільний торт, щоб усі гості могли його скуштувати разом із різними тістечками, кавою й алкогольними напоями. Найбільше здивувало й сподобалось те, що п’ють на весіллях лише вино. Я не бачила, щоб хтось ішов з весілля п’яним, ніколи не виникало ніяких суперечок.
Можливо, однією з умов їхнього так званого кращого життя є відсутність нашої великої проблеми – алкоголізму. Впала в око й висока повага до жінки. Закінчується весілля об 11-й годині вечора. По закінченні свята всі тихо й культурно розходяться. А одружуються італійці переважно влітку, точніше із середини весни до середини осені. Українські враження про італійську молодь Ми таки дуже різні. У них усе інакше, починаючи від стилю одягу й закінчуючи ставленням до життя. Там більше можливостей, тому можна зрозуміти те, що вони багато розважаються й веселяться. Молоді італійці намагаються якомога більше радіти життю.
Спілкуючись із ними, я зрозуміла, що вони дуже швидко вступають в інтимні стосунки, хоча й одружуються пізно. Хлопці розмовляють переважно про футбол, розваги, секс; дівчата – про одяг, розваги, секс. Наші українські студенти все-таки більше цікавляться серйознішими темами. Хоча як там, так і тут, зрозуміло, є винятки. Працюючи в ресторані, я помітила, що дуже часто до нас приходили нові офіціанти й помічники офіціантів: італійським студентам легко знайти сезонну роботу. Наприклад, іще одне поширене заняття для молодих людей – розвозити піцу на мотоциклах. У нас, в Україні, немає такої програми, яка б займалася пошуком роботи в Італії. Дівчата й хлопці їдуть туди до своїх родичів, а вже ті шукають роботу для своїх нащадків. Таких випадків багато. Одна моя знайома-ровесниця працювала в сім’ї, доглядаючи дітей. Іще одна – в сім’ї, де чоловік був стоматологом і взяв нашу дівчину медсестрою-асистенткою. І це при тому, що спеціальної освіти вона не мала!
Отже, заробити копійчину в Італії можна. Найголовніше – це вже мати там якихось родичів чи принаймні знайомих, а також добре здоров’я й терпіння. Про їхні і наші тисячі Спочатку іноземцеві в Італії дуже важко. Незнання мови просто виводить людину із себе, пригнічує. А ще треба знайти житло, за яке потрібно платити близько 200 євро, і ще багато різних нюансів. Але вже невдовзі розумієш: тут класно! Ціни досить помірні. За 30 євро ти їдеш з переповненим візком продуктів. Звичайне вино коштує 3 євро, м’ясо – 6. У порівнянні з купівельною спроможністю українця, в них життя «доступне». Отримуючи 1000 гривень зарплати, ми думаємо, як вижити. Там за тисячу євро ти живеш «на повну». Хоча в італійців не одна тисяча зарплати, а більше. Що важить італійцеві заплатити 20 євро за хорошу куртку? Але яким би легким і райдужним не здавалося життя ТАМ, усе одно жити хочеться в Україні. Усе одно є оцей психологічний бар’єр, коли ти розумієш, що краще бути «першою дівкою на селі, ніж останньою в місті».
Якось один українець, який працював разом зі мною, запитав мене, чи не хотіла б я відсвяткувати власне весілля в цьому ресторані. Мовляв, тут гарно, земляки будуть здивовані. Я відповіла, що ні на що не проміняю наших українських звичаїв. «Нехай їдять свої макарони, піци, нехай їздять відпочивати на острови, а я хочу до дітей», – говорила моя знайома українка пані Надія. Щодня її думки линули до дітей, до дому. Доглядаючи стареньку бабцю-італійку, вона співала їй українських пісень, готувала борщ і вареники. Я бачила, як тяжко вона працює. Чим же ця прекрасна жінка не догодила Україні?
Чому її роботящі руки не потрібні там? Адже у неї вища освіта і стільки енергії. Скільки українських рук, скільки українських умів працює на чужу державу! Не цінують нас на Батьківщині. Наші та інші – в Італії За кордоном так часто можна почути рідну мову – у поїздах, супермаркетах, на пляжі, в парках. Особливо в неділю і в четвер після обіду – законні вихідні для заробітчан. Я побачила там цілі українські райони: наші супермаркети з українськими продуктами, церкви, дискотеки для українців… Саме там українські жінки збираються й знайомляться.
Італійці навіть вивчили наші слова. На речових базарах, бачачи українців, продавці кричать: «Шуби, шуби!». Коли підходиш до них, то кажуть: «Добрий день!» Відчувши заможне життя, українки надто змінюються. Якось я почула: «Наші жінки, перетинаючи кордон Італії, забувають не лише про чоловіків, але й про маленьких дітей!» Дійсно, жінкам, які вже довгий час в Італії не дуже хочеться повертатися в країну проблем, несправедливості й бідності. Однак є дуже багато віруючих жінок, доброзичливих, які думками весь час із рідною домівкою. Таким набагато важче, тому що вони постійно в переживаннях. Як би там не було, українці дають собі раду, допомагають один одному.
Хоча буває, що й крадуть у своїх же, є там і корисливість, і брехня, і наклепи, і зради. Оскільки я була з татом, який користується там неабияким авторитетом (що мене дуже тішить), українські заробітчани поставились до мене дуже приязно. Одним словом – мені було добре! З італійцями я також здружилася, вони були до мене надзвичайно привітними й доброзичливими. Просто треба бути максимально щирою людиною – і в тебе буде багато друзів. Крім наших, в Італії багато румунів. Коли Румунія увійшла до Європейського Союзу, її громадяни рушили в інші країни Європи. На перший погляд, вони схожі на циган. Румуни дуже відрізняються від українських заробітчан, я б сказала, наші культурніші.
Та вони й не працюють так, як наші жінки, – румуни переважно на ринку. Італійці у свої родини намагаються брати лише українок, адже вважають їх працьовитими, побожними, моральними. Також в Італії є дуже багато росіян, болгар, поляків та інших заробітчан. Звісно, у тих, що приїхали з країн ЄС, умови набагато кращі. Значною перевагою є документи, проблем з якими у них немає. Arrivederci В Італії мені було добре. Насамперед це заслуга тата, за що я йому дуже вдячна. Та все ж тягло до своєї рідної землі. Як говорять у нас – усюди добре, а вдома найкраще. Але розлука то найгірше. Треба цінувати кожну мить! Я це зрозуміла, коли вирушала назад, в Україну .
Серце розривалося, коли залишала РІДНУ людину на ЧУЖІЙ землі. Як мені в цей момент хотілося, щоб Італії не було! Саме тієї Італії, яка розбиває рідні серця, яка нищить моральні принципи, яка розлучає рідню. Однак після цієї подорожі у мене виникло бажання відвідати ще якомога більше країн! Це надзвичайно цікаво. Відкриваючи щось нове для себе, ти по-новому відкриваєш себе. І життя твоє наповнюється новим змістом! Тому якщо є можливість подорожувати, використовуйте її.
Щодо Італії, то лише додам – це країна, яка захоплює. Не варто боятися змін у житті, тому гайда на пошуки пригод, прихопивши із собою позитивний настрій, терпіння і здоровий глузд, а ще паспорт і гроші!
Юлія Плахотнюк
