Не переживай – скоро все буде: і чоловік, і дім, і робота, – воpoжка взяла Мар’яну за руку і заспокійливо погладила. Жінка прокинулась, але очі не відкривала – знову і знову в думках прокручувала сон, де якась чорнява незнайомка обіцяла їй швидке щастя. Та вже б швидше, скільки його можна чекати?
- джерело.
Перший шлюб закінчився розлученням, скандалом, істеpиками, пpoкльонами, заплаканим маленьким синочком та розпачем – кому вона тепер потрібна? Чоловік постарався добряче закарбувати у її голові думку, що після розлучення вона з дитиною буде просто непотребом, бо ні роботи нормальної не знайде, ні заміж її ніхто не візьме – кому чуже дитя треба?
На початках так воно і було: з декрету на роботу вона ще повернулась, але головний інженер «розведенці» проходу не давав, а згодом поставив питання руба: мовляв, або cпиш зі мною, або звільняйся! Що вже поплакала, що вже попросила, а все без толку. А як пояснити, що після розлучення Мар’яна на чоловіків просто дивитись не могла, так їй боліла дyша. Таки мусила звільнятися.
Добре, що подруги не покинули – знайшли місце продавця у модному магазині одягу. Правда, з дитсадка малого Мар’яна тепер забирала найпізніше, тож мусила через день шоколадки вихователькам носити, аби не бурчали. За кілька років життя майже налагодилось: мала житло і роботу, синочок Михасик підростав і тішив не по-дитячому мудрим ставленням до мами, хоч і питав час від часу про тата. А де його взяти?
Свій до сина не з’являвся, а з іншими чоловіками у Мар’яни взагалі ніяк не складалося. Оте «ти нікому не будеш потрібна», мов залізом, викарбувалось на серці, тому й відмовляла всім потенційним кавалерам, тікаючи після роботи одразу додому. Подруги спочатку намагалися звести її зі своїми знайомими, а потім махнули рукою – роби, як знаєш.
– Мамо, я так хочу тата. Може, не нашого, але щоб був. Дивись, он Миколка з татом разом на рибалку поїхали, а Данило зі своїм велосипед змайстрували! – якось знову завів розмову Михасик, який на той час уже закінчував третій клас. Ох, як боялася Мар’яна тих розмов, як старанно їх обходила, як, ховаючи сльози, пояснювала сину, що їм і вдвох добре. Вона прекрасно розуміла, що дитині треба батька, та де ж його взяти?
Вимріяний ідеальний чоловік все ніяк не траплявся, а якого-небудь до хати вести не хотіла. Все переживала, чи буде він хорошим батьком Михасику. Та й самій знову хотілося відчути турботу, ніжність, ласку, отримати на свято не стандартний подарунок, а щось особливе від коханого. І тут, ніби у відповідь на ці думки, наснився дивний сон.
Знову і знову прокручувала його у голові, вишукувала деталі, які б вказали на когось конкретного, смакувала оте «скоро». Але тижні складалися у місяці, а нічого так і не змінювалося, доки друзі майже силоміць не завезли Мар’яну до воpoжки.
– Вона мені усе сказала: і про роботу, і про хату, і про свекруху! – цокотіла подруга Настя. – Тобі обов’язково треба до неї сходити. Може, чоловіка тобі нарешті нагадає.
А далі все було, як у її сні кількамісячної давності. Навіть слова ті самі: «Уже скоро, повір, уже скоро буде чоловік. І робота, і дім. Усе буде в тебе добре. Приїдеш з короваєм мені дякувати!»
І за кілька місяців таки з’явився! Познайомилися у Києві, хоч родом був з її міста, і вже після першої зустрічі Мирослав натякнув їй про свої серйозні наміри. Дарма, що невисокий, лисуватий і з черевцем, що не такий, про якого мріяла! Зате хазяйновитий, розважливий, має хороші перспективи. Та й малий одразу потягнувся до Мірика, а за трохи і взагалі став називати татом.
І хоча у глибині душі Мар’яна розуміла, що якось усе неправильно, що вона вагається, але сяючі очі сина, який нарешті мав тата, щоразу змушували її відкинути сумніви. Тож, коли буквально за два місяці знайомства новий кавалер простягнув їй червону коробочку і запитав: «Так чи ні?» – вона ствердно відповіла: «Так!» Хоча чомусь нікому про таку подію розповідати не поспішала.
Може, тому, що Мирослав став усе частіше надовго зникати, мотивуючи це роботою у силових структурах? А може, тому, що випадково побачила любовну есемеску, яку він написав іншій уже після того, як зробив пропозицію їй? Чи тому, що всі його обіцянки так і залишилися лише словами, хоч мова йшла уже мало не про весільну подорож? Питань ставало усе більше, а відповідей – усе менше, і лише благальні оченята Михасика стримували її від того, щоб поставити питання руба.
Власне, зробити це було не так просто, бо Мірик взагалі перестав відповідати на її дзвінки. А після двох тижнів важкого мовчання, яке зводило її з розуму, нарешті обірвав усі надії однією короткою фразою:
– Така, як ти, мені не потрібна! – і кинув трубку без усяких пояснень.
Подруги мізки зламали, стараючись зрозуміти причину такої поведінки Мирослава. А Мар’яна, ковтаючи сльози, лише рукою махнула: справа зовсім не в ньому, це вона втратила головне – надію на любов, надію знайти батька для свого сина, надію на щасливе життя. Зняла каблучку, яку все-таки носила до останнього, закинула її подалі на полицю, проридала два тижні і, стиснувши зуби, прийняла рішення жити далі.
Сину пояснила, що Мірик – просто не та людина, а вони будуть щасливі навіть удвох. А ще через місяць просто на вулиці зустріла колишнього одногрупника. Спочатку він завмер, не зводячи з жінки захопленого погляду, а потім схопив її за руку і, пильно дивлячись їй в очі, сказав:
– Мар’ясю, сонечко моє, як же я за тобою скучив! Дурень я був тоді, думав, що відмовиш мені, зате тепер ти вже нікуди від мене не подінешся! І стало зрозуміло, що весільний коровай таки буде, просто його треба було дочекатися, а не бігти заміж за першого, хто покличе, бо так сказала воpoжка. Щастя, як гарне вино, має вистоятись.
