Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти.
- джерело.Є така приказка: «Чим би дитя не тішилося, якби не плакало…». Згадав її, прочитавши це повідомлення про чергове «велике» досягнення в нашій освіті.
Це коли про «двійку», отриману якимось Петриком у якійсь далеченькій сільській школі, будуть знати аж у Києві, аж у Інституті освітньої аналітики…Яка різниця – паперовий чи електронний журнал? Тим більше, якщо у багатьох школах будуть заповнювати і той, і той…
За великим рахунком, то не потрібний ні один, ні другий. Як то є у більшості розвинутих країн світу. Але ж ми «із совка», і ніяк не можемо відмовитися від радянської спадщини. А класні журнали – це звідти, від лєнінського «учота і контроля» за роботою вчителя.
У СРСР вони були заведені для того, щоб не дай Бог, вчителю не переплатили за не проведені уроки, чи щоб можна було відрахувати із його зарплати за уроки, не записані в журнал. І для вчителя, крім того, класний журнал був кондуїтом, з якого інспектуючи та перевіряючі виловлювали те, за що завжди можна було лишній раз клюнути вчителя: кількість оцінок, які вони, чи є підсумкові і т. ін.
А для учнів класний журнал також був кондуїтом, у якому зберігалася історія всіх «подвигів» учня в оцінках.
І таким він залишиться. Навіть у електронному вигляді. Бо оцінка завжди була і буде стимулом, насамперед, до покарання… У радянському тлумаченні її сутності.
Є проста істина: той, хто хоче вчитися, – вчиться не задля оцінки. А для того, хто ходить до школи тому, що «так треба», та чи інша оцінка має таке ж значення, як це рішення для реформи освіти в цілому.
Що зміниться в шкільній освіті (маю на увазі її результативність) від того, що з’явився електронний журнал, який коштував чималих грошей? НІЧОГО. І це при тому, що жодних реальних кроків на запровадження системи об’єктивного оцінювання роботи окремих вчителів і шкіл не здійснюється. То це є реформа?
