Леся Петрівна цього разу з нетерпінням чекала дочку. Мала приїхати не сама, а з нареченим. Хлопець Таню вже зі своїми батьками познайомив. Вони зраділи його вибору. Як-не-як майбутні свати лікарі, хай і в районній лікарні, а сама невістка теж закінчила медичний. Про свого хлопця дочка по телефону сказала коротко: сюрприз, побачите – і познайомитеся. Повідала лише, що він із самої Одеси, з міста, де вчилася.
– Заспокойся! Хіба вони не люди? Аби хлопець хороший був, щоб дочка з ним добре жила.
До приїзду батьки готувалися серйозно. Навіть вирішили наступного дня, якраз мала бути Трійця, відсвяткувати, так би мовити, заручини. Хай без сватів – хіба вони, одесити, знають про поліські традиції? Заодно обговорять весілля, скільки гостей покличуть.
– Як хочеш, а весілля гуляти будемо у нас! – постановив Микола Петрович. У сім’ї взагалі йому не перечили – командирський тон він з роками переніс додому з лікарні, де був головним лікарем. – Тільки не здумай в Одесу пхатися! – гаркнув до дружини. – Я що, своїй єдиній дитині свято не влаштую? А схочуть – нехай і в себе роблять.
Чоловік намаринував шашликів, приготував юшку. Леся Петрівна так набігалася за цілий день, що ледь до ліжка доповзла. Напекла тортів, пирогів з маком, напхала домашньої ковбаси, накрутила голубців з грибною підливою. Може, зятьок такого ще не куштував?
І ось наступного дня, ледве зажевріло на обрії, чоловік з дружиною схопилися з ліжка, сон як рукою зняло. Щоб не запізнитися до прибуття поїзда, заздалегідь машиною поїхали на вокзал.
Пильно вдивлялися у пасажирів: хто з них їхній зять? Нарешті з вагона вийшов гарний високий хлопець і галантно подав руку Танечці.
– Мамо, тату! – радісно гукнула дочка.
Хлопець легко підхопив їхню дівчинку і поставив на землю просто перед батьками.
– Добрий день! – чемно привітався і з любов’ю поглянув на Таню.
– Знайомтеся: це Денис, – защебетала донька, представляючи свого хлопця.
А коли йшли до машини позаду молодят, Леся Петрівна шепнула чоловікові на вухо:
– І не єврей. У нього очі голубі.
У відповідь Микола Петрович щось невдоволено буркнув.
І як тільки відчинили двері будинку, він з порога одразу запитав:
– То хто ти, хлопче, будеш?
– Не зрозумів, – розгублено відповів Денис, шукаючи очима підтримки у Тані.
– Якої професії, питаю, – нетерпляче кинув батько.
– А-а, кораблебудівник.
– Що?! Не лікар?! – гаркнув у саме вухо.
– Ні… – знічено зіщулився Денис.
– Оце так сюрприз! Моїй дочці такий не потрібен! І крапка.
Таня з мамою кинулися до Миколи Петровича. Стали шикати на нього, вмовляти, казати, що це непорядно, негарно. Та він затявся на своєму: дочка – лікар, значить, і зять має бути лікарем.
– Іншого не потерплю! – крикнув наостанок.
– То що мені робити? – запитав тремтячим голосом хлопець. – Їхати додому?
– Уже. Негайно!
Заплакана Таня бігла до самого вокзалу за своїм Денисом, щось йому пояснювала, мовляв, батько пересердиться, і все буде добре. Та хлопець настільки був вражений такою нетерпимістю, такою ворожнечею, що не хотів нічого слухати. Сів у перший же поїзд, що прямував до обласного центру. І на прощання сказав Тані: «Подзвони, якщо він передумає».
Та минув тиждень, другий, вже й місяць добігав. А Микола Петрович не змінив свого рішення. Дружина щодня благала чоловіка, щоб отямився. Таня ходила задута від сліз. Через місяць мала бути заміжньою дівчиною, про це все містечко знало. А тепер від сорому боялася вийти з дому. До Дениса подзвонила кілька разів, та він замість привітання запитував: «Щось змінилося?» Таня кволо відповідала, що ні, плакала в трубку, просила не зважати на батькові слова. Та Денис і собі затявся. Може, не настільки любив, щоб боротися за свою кохану?
Минуло двадцять років. Таня так і не вийшла заміж. Працює акушером, приймає на світ немовляток. Спочатку ночами ще мріяла мати своє дитя, а з роками бажання якось згасло. Доглядала хворих батьків, які вже були на пенсії. Тато спочатку не втрачав надію, що донька рано чи пізно вийде заміж, та женихи не траплялися. Бо ж вони мали бути тільки медиками. З часом вже сам сватав доньці лікарів-холостяків, яких брав на роботу. Та ті не вельми були до душі Тані або вона, сорокарічна жінка, їх зовсім не вабила.
Не раз батько відчував на собі осудливий погляд доньки, яка не простила його. Він у ті хвилини ладен був крізь землю провалитися, аби лише не зустрічатися із сумними очима Тані.
– Важко на душі… Вже б онуків бавив чи навіть женив, а так… – безутішно плакав перед своїм сусідом. Йому завжди наказував: – Не лізь у життя дітей. З ким хочуть, хай з тим і женяться. Не сподобається – розбіжаться, то буде їхня помилка, а не твоя. Я так перепаскудив життя єдиній дочці…
Коли з’явився «Фейсбук», Таня час від часу заходить на сторінку Дениса. І розривається від плачу, коли бачить фото щасливої сім’ї. Він, дружина та троє синів то на березі моря юшку варять, то за столом вдома сидять. То він на знімках біля кораблів, то його дружина у кухарському костюмі готує їсти у якійсь їдальні. Не лікарі, а щасливі…
