Під час окупації російськими військами населених пунктів на Київщиніву соцмережі почали з’являтися групи і телеграм-канали, в яких користувачі шукали своїх рідних та друзів, з якими зник зв’язок. Після звільнення окупованих міст та сіл люди й донині не припиняють пошуків зниклих.
Своєю історією з ТСН.ua поділилася бучанка Дарина Любицька, яку врятував з окупованого селища її хлопець, а сам потрапив у полон до росіян.
Початок війни, окупація
Під час повномасштабного російського вторгнення до України 24 лютого бучанка Дарина Любицька з 3-річним сином була вдома. Ввечері жінка задля безпеки вирішила поїхати переночувати до своєї куми в смт Мироцьке Бучанського району Київської області.
Увесь час Дарина із сином та ще дев’ятьма людьми перебували в підвалі. Російські окупанти обстрілювали будинки і не давали можливості людям вийти на вулицю, щоб взяти хоча б води. Вороги їздили вулицями на танках і жили у будинках мирного населення.
“Обстріли майже не вщухали. Сусідній будинок згорів повністю. Будинок, в якому ми жили, обстріляли. Цілилися і в підвал. Нас врятувало те, що за будинком був насип з піску та цегли”, – розповідає Дарина.
Щоб не налякати сина, вона не казала йому, що це війна.
“Коли були вибухи і ми спускалися до підвалу, я казала синові, що у нас феєрверки, салюти”, – додала вона.
Евакуація
12 березня Дарині зателефонував коханий – 28-річний Іван Фіцнер – і сказав, що він з другом їде до них із Києва у Мироцьке, щоб забрати їх і привезти до столиці. Через деякий час чоловік зателефонував і сказав, що вони доїхали до Гостомеля і на російському блокпосту їх не пустили далі. Тож Іван вирішив повернутися до Києва і поїхати іншою дорогою – через Стоянку.
“Також вони знайшли переписки, в яких побачили його ставлення до Росії, до російської окупації. Це їм не сподобалося”, – додала бучанка.
Дарина вирішила не сидіти, склавши руки. Вона вийшла з автомобіля, щоб поспілкуватися із російськими військовими.
“Я їм говорила про те, що ми мирні люди, ми нічого не зробили, ми хочемо поїхати до нашої родини. Вони нам відповіли: “Да-да, все будет”, що з Іваном поспілкуються і відпустять нас”, – розповідає Дарина.
У цей час до блокпосту під’їхали евакуаційні автобуси з людьми із Бучі, які російські військові швидко перевірили і відпустили.
Дарина також розповіла, що, поки вони очікували на блокпосту, з ними увесь час російські солдати розмовляли.
“З нами вони поводилися нормально. Нам принесли воду і свої зелені сухпайки. Ми взяли, але нічого не їли, поклали це до багажника. Але я точно знала, що тільки-но нас відпустять, я викину все це до смітника”, – зауважила бучанка.
Окупанти їм сказали, що стріляти в них не будуть, бо у них є дитина і вони їх пожаліють.
“Вони запитували, куди ми прямуємо. Ми відповіли, що на Київ до своєї родини. Один із них сказав, щоб ми не затримувалися у Києві, бо через декілька днів там буде “жарко”. Також вони сказали, що це не наша війна, а Україна – це “шахматная доска войны между Россией и США”. Вони скаржилися, що всі погано ставляться до Росії, а вони всім допомагають”, – розповіла Дарина.
Прочекавши годину на Івана, росіяни сказали Дарині їхати. Ті, хто його забрав, передали по рації, що з ним ще поспілкуються. Вони пообіцяли, що коли закінчать перевіряти його, то посадять до першого авто, яке буде їхати з цивільними до Києва. Заперечувати не можна було і вони поїхали.
“Більше на зв’язок Іван не виходив і жодної інформації про нього не було”, – із болем у голосі сказала Дарина.
Врятувалися
Дарина з мамою, сином та друзями доїхали до Києва.
“Коли ми зайшли до кімнати, то син побачив там іграшковий дерев’яний танк. Він одразу запитав: “На цьому танку забрали дядю Ваню?”
Надія є
У той день, коли Дарина бачила Івана востаннє, він був одягнений у чорну куртку, чорні джинси та чорні кросівки. Вона дуже вірить у те, що коханий знайдеться.
“Вірю, що живий”, – сказала з надією в очах Дарина.
