Автобус курс узяв на Україну, Позаду Рим та десять довгих літ І тихий щем прийшов до серця Ніни, Вона кидає цей назавжди світ. Світ у якому ти чужа людина, Загорнута в буденну сіру суть, Що створена для праці, мов машина, Якою нечистоти всі шкребуть. За двадцять років – стільки пережито, Скільки страждань, самотності та мук, Чужа земля просіяла, мов сито, Мільйони українських вільних рук. О скільки ж тих жінок із України! Поїхали кудись в чужі краї І гнуть в труді свої тендітні спини, І плачуть нишком сестроньки мої. А вдома злидні і навчання в діток Та безробітний п’яний чоловік, Який ревнує й біситься від пліток, Немов в дружини гульки цілий рік.
- джерело.
А Ніну чоловік вже й не чекає, Бо зрадив і з сусідкою живе, Життя екзамен вірності складає І новим руслом інколи пливе. Ось так і в Ніни; виросли вже діти, За гроші мами випурхнули в світ Та не зросли у серці диво-квіти, Залишилась сама – на схилі літ. В дітей своя сім’я, своя родина, А мама стала якось в стороні Погостювала трішки в доньки й сина І знову у самотності всі дні. Та ніби діти й поважають маму, Онуки тішать інколи до сліз, Але ж душа болить, співає драму, І тягне в самоті родинний віз. В дітей проблеми, знову треба гроші, І так без міри та логічного кінця.
А в мами від думок напали воші, Бо діти бачать в ній – лиш гаманця. Великі гроші, наче сильний вітер, Розвіяв всі родинні почуття І ніби вивів із колючих літер, Заробітчанську формулу життя. Дочка жалілась, внуків треба вчити, А син нову машину вщент розбив. Самі не хочуть заробляти діти, А все чекають від матусі див. Та роки вже не ті, не ті вже рухи, Болить спина, упав страшенно зір, Болячки налетіли, наче мухи, А діти обминають мамин двір. Поплакалась в подушку, підвелася, Підлікувалась трішки й на весні, У Рим далекий знову подалася, Щоб вчити внуків в рідній стороні. Знайшла роботу, доглядає жінку І знов сама, і на чужій землі, Свою пусту залишила хатинку І заповіт в шкатулці на столі.
Ой як же важко жити без родини! Без співу українських солов’їв, Без квіту вишень, яблунь та калини І без повітря з лісу та ланів. На Україну птахи полетіли, Гніздо лелека мостить на вербі, А Ніну думи, як джмелі обсіли, І кожний день прожитий у журбі. Пече нестерпно в серці ностальгія, Буравить дірки в серці, мов свердлом, І вмить інсульт пронісся, як стихія, Здвигнув все тіло наче бурелом. Лікарня,ліжко, боргові рахунки, Одним-одна в візку на чужині, Такі життя зробило подарунки, А діти не спішать до мами. Ні. Усе життя для них трудилась в поті, Поневірялась по чужих світах І ось тепер, як кажуть «цирк на дроті» Нікому непотрібна і в боргах. Минали довгі дні й безсонні ночі, В притулку для безпомічних калік. Та якось серед дня, підвела очі, Стояв Василь, колишній чоловік. Прийшов. Від нього помочі не ждала, Бо ж у розводі вже сімнадцять літ Та на душі чомусь так легко стало, І посвітлішав в цю хвилину світ. Він вже пив, звільнився від сусідки, Жив одиноко в батьківськім гнізді І їздив десь в Москву на заробітки Та сумував за Ніною в труді.
Щодня корив себе за п’яну зраду, Стояла Ніна в серці, як стіна, Не обійти ні спереду,ні ззаду, Жінок багато та в душі одна. Десятки раз хотів поговорити, Шукав нагоду та потрібну мить, Але не зміг вершину підкорити, Бо певен був, що Ніна не простить. Коли ж дізнався, що вона в візочку, В далекім краї десь на чужині, Зібрав валізу і в потрібну точку Помчав, як той метелик на вогні. – Прости мене й збираймося додому – Сказав Василь прості такі слова, Узяв за руки, пригорнув потому І цілував мов в юності бува. І так затишно стало в цю хвилину В цих дужих чоловікових руках. Згадала хату-пустку й Україну, І заридала, мов підбитий птах.
Любов і сльози, зустріч і розлука Тугим канатом в долю заплелись, Старе кохання поверталось в муках, Василь і Ніна міцно обнялись. Ніхто з них вже не стримував емоцій, Тіла палали, душі і серця, Весь персонал пустив сльозу на оці Від смаку переможного кінця. Їх непривітно стріла Україна, Холодний дощ розчісував чоло, Сільська дорога в ямах по коліна, І ось воно ріднесеньке село. Півроку пролетіло наче днина, По новому для них відкрився світ. На грудях в Василя ридала Ніна, Бо в п’ятдесят округлився живіт. Вона в візочку, в зрілім віці діти, Красуня внучка вже на виданні.
Ну як їй бути, як це пережити, Як подолати ці тривожні дні? Наважилась прийняти виклик долі, Ну не вбивати ж їй дитя своє! Зібрала всі свої остатки волі, Хай буде так, як вже Господь дає. Параліч став відходити від тіла, Нове життя творило чудеса І темну смугу вмить накрила біла, Мінливий світ і в тім його краса. Родився хлопчик, нарекли Богданом, Василь радів, допомагав як міг. Життя котилось, мов за Божим планом, Лунав в хатині знов дитячий сміх. Хоч кажуть двічі в річечку не входять, Є тисячі доріг до забуття Та Ніна з Василем таки доводять Любов – найкраща формула життя!
Микола Курилюк
