У ніч з 30 вересня на 1 жовтня обласний радіаційний диспансер вдруге за час епідемії почав приймати пацієнтів з ковідом.
- джерело.
Лікарня відкрила прийом о 10 вечора одного дня, а закрила о 9 вечора наступного, пригадує заступник директорки диспансеру з господарської частини пан Олег. За півтори години до цього лікарню “заправили” киснем.
Черга зі швидких розтягнулась на понад кілометр – до сусіднього проспекту Науки. Хворих везли звідусіль. Останнього, за словами пана Олега, з Ківшарівки, що за 3-4 години їзди від Харкова.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Усього госпіталізували 140 людей, усіх підключили до потокового кисню. Отже, у закладі за добу “забили” всі кисневі точки.
Наступного ранку заступниця директорки диспансеру Олена Омельченко написала на своїй фейсбук сторінці про те, як цей день виглядав зсередини: “Лікарі, медсестри, санітарочки до кінця зміни просто падають з ніг. Чергу зі швидких показували у всіх новинах”.
І додала: “Друзі, подумайте, а може носити маску – уже не так і складно?”
За тиждень, коли ми приїжджаємо в диспансер, тут лежить вже 195 пацієнтів. Більшість на потоковому кисні, частина – на концентраторах.
З початку вересня Харківщина – в лідерах за кількістю добових хворих. За загальним числом хворих за весь час пандемії область поступається лише Києву.
Станом на 11 жовтня в Харківській області заповнено 66% ковідних ліжок з киснем. Це другий показник по заповненості в Україні. Водночас область є третьою за кількістю вакцинованого населення – щеплено майже мільйон жителів.
“Українська правда” з’їздила в Харківський радіаційний диспансер, щоб на свої очі побачити, як Україну накриває нова хвиля коронавірусу.
Нашим “екскурсоводом” стала директорка закладу Ірина Пирогова. Вона керує ним три роки, понад рік з яких в умовах епідемії. До цього працювала в онкології.
– Онкологія страшна і тяжка, але вона розвивається повільніше. Ковід – дуже швидко, – каже Ірина.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Упродовж 2 годин вона показує нам палати, реанімацію, дезінфекційні рамки та періодично приймає термінові телефонні дзвінки. Усім своїм виглядом вона намагається показати нам: “Ми справляємось. Нам – лікарям і пацієнтам – важко, але ми справляємось. Бо іншого шляху немає”.
“Страх хвороби переборює все, навіть страх вакцинації”
Харківський обласний радіаційний диспансер або “чорнобильська лікарня”, як називають його місцеві, відрізняється від типової української лікарні.
Ні тобі вікон з хирлявою дерев’яною рамою, ні обшарпаної фарби в коридорах інфекційного відділення, ні їдкого запаху хлорки.
Усе, як у відомому харківському парку – чисто, доглянуто і в кредит. Пару років тому диспансер став одним з шести медзакладів Харкова, які частково відремонтували за кошти кредиту Європейського інвестиційного банку.
Історично диспансер був партійним – обслуговував місцевих комуністів, згодом “чорнобильським”. Після запуску медреформи потрапити сюди може кожен. Особливо, в часи епідемії – лікарня є однією з опорних під ковід.
Втім, подобається це не всім.
22 червня минулого року, коли до лікарні везли першого хворого – уже на апараті ШВЛ, “чорнобильські” організації заблокували в’їзд швидкої. Обійшлось без розбитих вікон, але з травмами для поліцейських: один дістав черепно-мозкову травму і струс мозку, інший – забій гомілки.
За іронією долі, пацієнт у швидкій, також був “своїм” – “чорнобильцем”. Рік потому одна з лікарок назве його “настільки складним”, що він запам’ятається колективу лікарні назавжди.
На наступний день після прийому першого пацієнта семеро працівників лікарні написали заяву на звільнення. Ще частина відмовилась працювати з ковідними хворими – хтось не вийшов на роботу, а хтось пішов з неї прямо посеред дня.
Медикам також буває страшно.
Нині в диспансері працює близько 70 лікарів. Щоб приділити увагу кожному тяжкому пацієнту – а з ковідом сюди потрапляють тільки такі – треба удвічі більше, каже Ірина Пирогова.
Тут вакциновано 87% медиків і 70% немедичного персоналу. Робити щеплення нікого не змушували, але переконували, розповідає директорка. У своїй родині вона вакцинувала всіх, зокрема 83-річну маму.
– Я ж сама перехворіла. На щастя, не лежала ні на якому СІПАПі, але це було так погано… що страх переборює все, навіть страх вакцинації, – каже Ірина.
У 2020 диспансер заходив у ковід з кисневими балонами – як і більшість українських лікарень. Згодом на задньому дворі звели кисневу станцію: дві білі “бочки”, що сумарно зберігають 6 тонн кисню, та покриті інеєм випарювачі, схожі на високу свинцеву батарею.
– Справа в тому, що в бочці рідкий кисень, його температура – мінус 183 градуси, – пояснює утворення інею пан Олег. – Щоб цим киснем дихав пацієнт, його треба перевести в рідкий стан: він проходить через випарювач і перетворюється на газ. Під час цього фізичного процесу на “ребрах” з’являється іній.
Шість тонн кисню лікарня витрачає за півтори-дві доби, у менш завантажені часи цього об’єму вистачало на чотири. Одна тонна, як свідчить тендер на Prozorro, обходиться диспансеру в 10 тисяч гривень.
Підслухано в пеклі
У харківському диспансері чотири кола пекла. І замість нехрещених немовлят і спокусників, як у Данте, їх проходять люди, які підхопили ковід і переносять його у тяжкій формі.
Тобто мають сатурацію нижче 92, високу температуру та суттєве погіршення загального стану.
Замість своїх гріхів тут розплачуються за чужу байдужість – небажання надіти маску в заповненій маршрутці чи залишитись вдома після контакту з хворим.
На першому колі, тобто поверсі, розміщені фойє та кабінети УЗД. На другому, третьому та четвертому – стаціонари. На останньому також розташована реанімація. Усі переходи до ковідного корпусу – з сусідньої поліклініки та звичайного стаціонару – перекриті.
Доступ можливий тільки в повному обмундируванні: халат, шапочка для волосся, бахіли, респіратор, резинові рукавички і окуляри.
На відміну від пластикових комбінезонів, у яких ми працювали минулого року в Чернівцях, у цьому костюмі можна дихати та вільно рухатись
До початку “екскурсії” ковідним корпусом ми випадково стаємо свідками двох непростих телефонних розмов за участі працівника лікарні. Попри приватність, ми вважаємо за необхідне опублікувати почуте, не вказуючи імена. Адже воно відбиває весь жах і біль, про який лікарі не охоче говорять на камеру.
– Альо, (…), можете говорити? – запитують на іншому боці слухавки.
– Швиденько – можу, – відповідає працівник лікарні.
– Скажіть, чи можна лягти в лікарню?
– У нас немає жодного місця.
– У мене критична ситуація, сатурація до 52 впала.
– Немає жодного апарату, немає жодної кисневої точки. Немає, просто немає. Якщо ви там якось концентратор… і не знайдете місця, дзвоніть після 13 години.
– На концентраторі, і все одно падає. Швидка вночі приїхала і не взяла – немає місць. Сказали, якщо сильно впаде…
– Ну якщо 52, то це вже сильно впала, дзвоніть їм. При всьому моєму бажанні – реально нічого немає.
За 13 секунд ця людина бере слухавку вдруге. Цього разу телефонують її колеги.
– (…), доброго дня, це екстрена допомога, відділ госпіталізації. Підкажіть, чи не знайдеться у вас у реанімаційному відділенні… – починає говорити співрозмовниця.
– Ні, взагалі ні, нічого немає, – перебиває її працівник лікарні. – Ні одного реанімаційного (місця – УП). У нас 20 апаратів, у палатах СІПАПи стоять.
– (Людину – УП), забрали, сатурація, нікуди прилаштувати.
– Ні, ні, у нас нуль, вибачте, нічого немає.
Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Ольга Кириленко, журналістка УП
Нам усім хочеться бути частиною якоїсь групи – місця, де можна говорити, слухати, радити та впливати. Якщо вам цікаві люди, історії, процеси навколо (та головне, як вони відбуваються і що буде у підсумку) – Клуб “Української правди” буде вашим найкращим варіантом. І нашим, мабуть, теж.
ПРИЄДНАТИСЬ
“Я в цьому відділенні минулого року поховав свою маму”
До четвертого поверху, де розташоване перше ковідне відділення, ми піднімаємось на ліфті чистої зони – він для лікарів. Хворих перевозять на аналогічному в сусідньому крилі.
– Хочете показати наш страшний ліфт? – повертається директорка до відеографа УП.
– Він у вас принаймні є, – киваємо їй і розповідаємо про реалії інфекційного відділення Роздільнянської райлікарні на Одещині, де УП знімала документальний фільм. Там пацієнтів носять на руках і роблять це не від великої любові.
Дивіться також: Треба ще вижити. Документальний фільм УП про лікарів
Обидва ковідних відділення в диспансері переповнені: замість 85 пацієнтів у першому лежить 95, у другому – 89. Це три повністю забитих поверхи.
Забитих дуже важкими пацієнтами.
Більшість, 140 зі 195, лежить на потоковому кисні. Тобто дихає зволоженим киснем, що по спеціальній трасі перекачується з вуличної станції. Його підводять через маску або назальну канюлю.
Ті, кому не вистачило кисневої точки або ж у принципі її не потребують, підключені до концентраторів. Це пристрої слабшої дії: вони “витискають” кисень з кімнатного повітря, насичують його, зволожують і передають пацієнту.
Жовта смужка на підлозі ділить коридори ковідних відділень на дві зони: “брудну”, що проходить вздовж палат, та “чисту”, по якій ми йдемо нині.
Виходячи з палати, лікар має пройти через дезінфекційну рамку і лише тоді ступити на “чисту” зону
У диспансер потрапляють люди різного віку, статури та стану здоров’я. Під час нашого візиту до кисневих апаратів були під’єднані двоє пацієнтів 23 і 29 років.
– Молодих пацієнтів, до тридцяти років, у нас десь 20% у відділенні. У них менше супутніх захворювань, – розкаже нам згодом Юрій Здибський, завідувач другого ковідного відділення, що розташоване двома поверхами нижче. – У людей старшого віку на ковід ще накладаються гіпертонічні захворювання, цукровий діабет тощо.
У відділенні Здибського нині на 89 пацієнтів є 3 лікаря, це 27-28 пацієнтів на одного. До ковіду на одного лікаря припадало до 20 хворих
Серед речей, що об’єднує більшість пацієнтів стаціонару – відсутність щеплення від коронавірусу, розповідає його колега, завідувач першого ковідного відділення Дмитро Шаповалов, якого ми зустрічаємо в “чистій” зоні на четвертому поверсі.
Підтверджує цей факт і загальноукраїнська статистика: 97% госпіталізованих у вересні українців були невакцинованими.
Вакциновані також трапляються, але мають легший і швидший перебіг хвороби, каже Дмитро. Сам він входить у ті 87% медиків диспансеру, які щепилися від ковіду. Бо після 30 років в онкології, зокрема токаральній хірургії, ковід зміг здивувати навіть його.
– Коли до нас минулого року, 22 червня, почали надходити перші пацієнти – у мене був шок. Шок через тяжкість хворих, масовість госпіталізацій, смертність і час, за який ці пацієнти “важчають” – розповідає Дмитро.
Того ж минулого року в ковідному відділенні він втратив свою маму.
Не всі пацієнти дякують після виписування, розповідає Дмитро. Деякі йдуть писати скарги
У ковідному стаціонарі пацієнти проводять від 10 днів до кількох тижнів. Їхнє перебування та лікування оплачує Національна служба здоров’я.
Втім деякі ліки диспансер поки що просить докупити і самих пацієнтів – за тиждень роботи заклад ще не встиг придбати все необхідне. Простіші ліки обійдуться їм до тисячі гривень, антибіотики – можуть у три-чотири, розповідає директорка.
Пацієнти по троє-четверо лежать у в палатах, виходити з них заборонено. Вбиральні та душові встановлені в кожній кімнаті.
На пару хвилин нам відчиняють пластикові двері однієї з палат на четвертому поверсі. З коридору ми бачимо три сучасних ліжка, над якими проходить киснева розвилка, кілька дерев’яних стільців, тумби, вішаки для одягу і зашторені вікна, через які пробивається ранкове сонце.
А також кисневі апарати, медичні екрани, штативи для крапельниць.
Одна з палат на четвертому поверсі диспансеру. За стінкою розташована ординаторська
Біля облич двох пацієнтів помітні пластикові трубки білого та бірюзового кольорів – по них рухається кисень.
– Звідси, – показує на єдине пусте ліжко при вході директорка, – хворого забрали в реанімацію.
Масочку зняли, ложечку в рот, масочку наділи
Якщо Харківський диспансер не вирізняється типовим лікарняним запахом, то його реанімацію точно можна впізнати за звуком.
Медичні апарати пікають щоразу, коли в когось з пацієнтів змінюються показники життєдіяльності – наприклад, глибина вдиху. Так вони сигналізують про потенційну небезпеку.
Апарати пищать усі 15 хвилин, які ми проводимо в реанімації.
Родичі заходять сюди тільки в одному випадку – попрощатись.
– Морально тут працювати важко, але за 15 років я вже звик, – каже завідувач реанімаційного відділення Станіслав Риболовлєв. Його “обмундирування” відрізняється від нашого великим пластиковим щитком, що захищає обличчя.
– Я бачив багато смертей і бачу їх до сих пір. За кожного пацієнта переживаю так само, як за своїх дітей. Але… що є, те є, ми нічого не можемо з цим вдіяти, – додає він.
Усього в реанімації стоїть 12 ліжок. На кожному є маленький клаптик паперу з прізвищем, ім’ям і по-батькові пацієнта, написаними від руки. Усі ліжка зайняті.
З коридору ми встигаємо розгледіти на них кілька пар дуже спокійних очей, сиве коротке волосся однієї з пацієнток і картаті ковдри, що прикривають боки тих, хто лежить до нас спиною.
Ліжка в реанімації та ковідному стаціонарі нагадують американські фільми
Ще вісьмом пацієнтам у реанімації не вистачило місця – на ШВЛ-апаратах, СІПАП-масках вони лежать у стаціонарі.
Середній вік тих, хто потрапляє в реанімацію – 50-60 років, розповідає Станіслав. Хоча під час нинішньої хвилі ковіду зросла кількість 30-40-річних пацієнтів. Серед них є вакциновані, їхню точну кількість і фазу щеплення він не знає.
Чи не найкраще про стан реанімаційних хворих говорять умови харчування: усю їжу для них пропускають через блендер, щоб пацієнти не витрачали енергію на її розжовування. Далі людина знімає маску, відкриває рот, отримує ложку їжі й надіває маску назад.
І так по колу. На годування одного пацієнта йде від 10 до 30 хвилин, кожен має по 4-6 прийомів їжі на день.
– Це як з грудними дітьми, – говорить Станіслав.
Втім частина пацієнтів не може їсти і в такий спосіб. Надважких пацієнтів підключають до апаратів ШВЛ інвазивним способом – через рот і до самої трахеї вводять ендотрахеальну трубку. Такі пацієнти лежать у реанімації без свідомості.
Який шанс вижити має пацієнт на ШВЛ?
У реанімації пояснюють, що це неможливо спрогнозувати. Одна людина може провести на апараті 3 дні, якщо має виражену позитивну динаміку, інша – 2 тижні або місяць.
– У мене були пацієнти, які лежали тут три місяці, і тільки після цього ми переводили їх у відділення. Бо вони були дуже кисневозалежні, – пригадує Станіслав.
Як і скрізь, у Харківському диспансері були пацієнти, яких врятувати не вдалося. За перший тиждень жовтня, за словами директорки закладу, померло 7. За рік роботи в попередню хвилю – більше 200.
Серед них чимало таких, що тривалий час займались самолікуванням вдома, розповідає Станіслав.
– Трави, пелюстки, подорожники, ще щось… А потім вони приїжджають у декомпенсованому стані. Крайнє тяжкими. І ми руками і ногами намагаємось їх витягнути з того світу.
Люди помирали, помирають і, на жаль, будуть помирати.
Ольга Кириленко, Назарій Мазилюк, УП
