“Я провела під землею понад 60 днів”. Історія порятунку з “Азовсталі”



Катерина заплющує очі й глибоко вдихає, коли я запитую про її чоловіка – військового, який досі, як вважають, перебуває в лабіринті тунелів під металургійним заводом “Азовсталь” у Маріуполі.

Пише - джерело.

До цього моменту вона була спокійною і витриманою. Вона також провела понад два місяці в одному з бункерів під величезним промисловим об’єктом зі своїми двома синами, де здавалося, що бомбардування ніколи не закінчаться.

Любов і смерть на “Азовсталі”: історія військових, які три дні були подружжям
Як нацисти захоплювали Маріуполь і як це роблять росіяни
“Ракети були настільки важкі, що здавалося, що стіни бункера рухаються, а самі кімнати стають меншими”, – розповіла вона.

“Іноді була годинна перерва, і ми сподівалися, що, можливо, це все. Можливо, на цьому все завершиться. Але ні. Вони продовжували”.

Позаду нас двоє її хлопчиків, 6 і 11 років, граються зі зброєю, зробленою з паперу та клейкої стрічки.

“Вони знову звикають бути на вулиці, – каже Катерина. – Побачити, як вони знову бігають на сонці – найкраще відчуття на світі”.

Вона пам’ятає, що всі троє були осліплені світлом, коли нарешті вийшли після двох місяців у темряві під сталеливарним заводом.

Коли двоє хлопців бігають по парку, вони вдають, що б’ються з росіянами. В один момент вони падають на землю і кричать “закрийте вуха”. Один кричить “все чисто”, і вони встають і знову починають бігати.

Дивитись на це трохи моторошно.

Навіть ігри зі зброєю виглядають реалістичними, оскільки вони удають, що вкладають до рушниці нові набої. Вони, вочевидь, усе це бачили безпосередньо.

Катерина вважає, що їхній батько все ще на заводі. Вона спілкувалася з ним на початку цього тижня, і він був як завжди бадьорим.

“Він дуже сильний чоловік, сильний духом. Він мене підтримував усе життя”, – каже вона.

Це було кохання з першого погляду, розповіла вона з посмішкою. Їхнє рідне місто Маріуполь тепер зруйноване російськими бомбами.

Вперше Катерина відвезла двох своїх хлопців на “Азовсталь” на початку березня, одразу після перших ударів по портовому місту.

Вона думала, що вони сховаються там на один-два дні, максимум тиждень. Але оскільки бомбардування посилювалося, їм довелося залишатися під землею понад 60 днів.

Запаси закінчувалися. Не вистачало їжі та води – а також інформації. Коли російські війська оточили місто, вона та ще близько 30 людей у їхньому бункері були відрізані від решти світу.

Час від часу її відвідував чоловік, оскільки він та близько тисячі інших українських бійців продовжували захищати металургійний завод – їхню останню позицію.

“Щоразу, коли він приходив до нас, він завжди казав нам триматися, підбадьорював усіх, жартував, сміявся, казав нам, що нам не варто хвилюватися і що все добре.

“Було страшно, бо вони приходили та йшли під обстрілами. Дивно було бачити їх такими веселими, але я не думаю, що могло бути інакше. За силою духу, я думаю, він там один із найсильніших”.

Катерину евакуювали з “Азовсталі” в рамках операції зі звільнення мирних жителів, організованої Червоним Хрестом та Організацією Об’єднаних Націй.

Вперше я познайомилася з нею в евакуаційному центрі в Запоріжжі. Вона вийшла з автобуса лише з рюкзаком на спині – і це були всі її речі.

“Було кілька разів, коли ми втрачали надію, що колись виберемося”, – сказала вона мені тоді.

Тепер, два тижні по тому, вона намагається спланувати майбутнє своєї сім’ї.

Її дім зруйнований, вона провела два місяці в холодному і смердючому бункері під металургійним заводом, а тепер вона чекає новин про свого чоловіка.

Читайте також:



Залишити коментар:


Останні новини: