Ірина вийшла заміж рано, ледь встигла на весні школу закінчити, як восени вже ходила з пузом до носа. Який ґвалт вчинився у селі! Кому було не лінь, всі обсмоктували кістки Ірині. Лише мама і слова кривого не мовила. « Виглядимо. Не ти перша, не ти остання», – сказала сільською філософією. Та гляділи дочку не самі. Остапу таки загризла душу совість, відгуляли весілля. Жили в Ірини, мати до молодих не пхалася. Перебралася на кухню, а молодим виділила кімнату.
- джерело.
Помалу жили, поряд із старою хатою звели нову – простору. Ростили вже третю дочку. Тут Остап ні з того, ні з сього зібрав манатки і заявив, що йде до іншої.
– У неї буде дитина, – пояснив.
– А у мене нема дитини?! І не одна, а цілих три! – від образи Ірину душили сльози. Маленькі дівчатка тулилися до материної спідниці і собі рюмсали, хоча мало що розуміли. Але чоловік все таки пішов.
Та молодиця довго сама не була. Гарна на вроду запала в око старому вдівцеві Івану. І хоч мати кричала, що не прийме діда до хати, що він швидше їй у чоловіки годиться, мусила змиритися.
Як- не- як у селі потрібні чоловічі руки. Він, хоч і називала мати його дідом, мав всього 50 літ. Через трохи часу Ірина носила під серцем дитину. Та чи то не від любові, чи від важкої роботи народила мертвою четверту дочку. Після того Іван ще трохи пожив у Ірини, а тоді пішов знову у свою хату.
Одного разу Ірина їхала з райцентру додому та задумавшись про своє життя, дивилась у вікно та плакала у душі: чого їй випала така нещасна доля? Остапа вона любила замолоду і не могла прийти до тями, чому він пішов до іншої.
Та тут перервав її незнайомий голос. Повернула голову і не помітила як поряд з нею сів молодий чоловік. Поглянула – вдягнутий по- городському, у руках тримав дипломат, на носі окуляри. « Певно, вченей», – встигла подумати, як він і сам пояснив:
– От їду у селище, кличуть у колгосп бухгалтером. Подивлюся, може, залишусь, – підморгнув. –Бачу такі гарні жінки там живуть.
Слово за словом, розговорились. Поки доїхали до села, знали один про одного все. Він щиро шкодував Ірину, що вона сама ростить троє дівчат, журився, що діток немає, що лишився на світі сам, бо дружина померла молодою. «Бідолаха», – подумала і наївно запропонувала … зупинитися на ночівлю у неї, поки не знайде кімнату у селі. Остап погодився.
У селі мали про що говорити. Мовляв, це ж треба, як щастить Ірині! Тут незаміжнім дівчатам важко знайти чоловіка, а вона з трьома дітьми просто з автобуса привела до хати. Мати, правда, і цього разу не зраділа новому зятеві.
Потішилась Ірина ученим чоловіком 5 літ. Догоджала і за столом, і в ліжку. Поки він не запримітив собі розлучену дочку директора школи – і молодша і без дітей.
Знову Ірина лишилася сама. Тепер вже тільки з мамою. Бо дочки повиходили заміж рано, як і вона. Тягнула все на своїй спині, бо зяті навідувалися зрідка, в кожного свої турботи.
– Треба тобі чоловіка, – якогось вечора сказала мати.
– Сплюньте! Що таке верзете! Мені за сорок, який чоловік?
Того ж вечора хтось постукав у вікно, бо двері були вже зачинені. Стривожилися: кого це принесло? Та все ж відчинили. У хату зайшов здоровий чоловік.
– Вибачте, що потурбував. Ваша хата скраю, на останній автобус я спізнився. Чи впустите на ніч?
Ірина стривожено глянула на матір, а та незадоволено кивнула.
– Постели в себе, а сама коло мене лягай,- сердито сказала мати.
Ірина побігла в кімнату ладнати постіль, як мати буркнула:
– Ірино, чи ти дівка не розумна? Та дай чоловікові поїсти чого, певно, голодний.
Поки жінка смажила яєчню, запарювала запашний чай, розговорилися з подорожнім. Виявилося, живе через пару сіл, працює бригадиром на тракторній. У хаті не сам, недавно поселилася заміжня дочка, а жінка вже давно померла. «І цей вдівець», – зловила себе на думці.
Наступного дня, ще не світало, як Микола вже схопився, поспішав на ранішній автобус. А через тиждень переїхав з речами до Ірини. «Знову до тої вертихвістки вдівець пристав. І чим вона їх чарує?!» – пліткували у селі. Відтоді стали називати жінку Вдовицею, а молодиці, начитавшись містичних історій, додавали ще одне слово. Вийшло Чорна Вдовиця – бо всі попередні, хоч не вмирали, та кидали її.
