Цієї ночі я ніяк не могла заснути. «Дивні вогники», які я побачила в очах у сусідки Катерини не давали мені спокою. Працювала моя жіноча інтуіція – щось тут не так.
- джерело.Цього року я, як і завжди, приїхала з Італії у відпустку, додому – до чоловіка. В Італії я вже 8 років. Вирішила туди їхати спонтанно. Моя сваха (мама моєї першої невістки), в Римі працює вже 15 років.
Коли діти одружилися, ми вирішили купити їм квартиру. А щоб мені легше було сплатити нашу частку, то запропонувала мені сваха, щоб я їхала до неї, в Італію, ненадовго.
– Роботу я тобі швидко знайду. Підзаробиш грошенят, допоможемо дітям з житлом, то й вернешся собі до свого Івана. Куди він дінеться?, – казала вона.
То я й поїхала. В Україні я і так толком роботи не мала. Замолоду дітей ростила – у нас з Іваном аж троє синів. Потім так-сяк підзаробляла продавцем у магазинах.
Не те, що мій Іван. Спочатку працював вчителем фізики в нашій сільській школі, а потім його призначили заступником директора. Гроші невеликі, але шанована в селі людина.
А я що, я – в першу чергу – мама. Поїхала. Заробила гроші старшому на квартиру і ремонт. Так тут вже почали підростати і молодші мої сини. І їм треба допомагати.
То й вийшло як в усіх: думала, що їду на рік, на два, а вже працюю 8 років і повертатися ще не збираюся, бо все на щось треба і треба.
Іван мій чоловік газдівський. Коли їхала в Італію, була спокійна, що зароблені гроші мій чоловік не пpoп’є. Все, що я присилала, Іван в діло вкладав. Дітям допомагав, нашу хату і подвір’я впорядковував.
В Італії жінки таке про своїх чоловіків розповідали, що аж повірити стpашно: все проnивають, хату по друзкам рознесли, двір занехаяли.
Багато жінок і повертатися в Україну через своїх чоловіків не хочуть, тримаються усіма силами, хто скільки може, аби лише залишитися в Італії. А я – ні, от ще торошки попрацюю, і повернуся. Що нам ще треба з Іваном для щастя?
І знову мені перед очима наша сусідка Катерина. Вона вже років 10 як вдoва. Мала одну доньку, та й та вивчилася і залишилася жити в столиці. Катерина – жінка красива, працює вчителькою в школі мого Івана.
Знову в думках перегортаю події: я відійшла на кухню, Іван з Катериною залишилися в саду (там ми влаштовували пікнік в честь мого від’їзду), я повернулася і побачила ці «дивні вогники». Так може дивитися лише закохана жінка.
Чоловікові я ж, звичайно, нічого не сказала. А зранку, до мене прийшла моя давня подруга – Марійка. «Інформаційний центр» або «сільський гугл» – так її називали люди, бо завжди все і про всіх знала.
То я і наважилася почати з нею цю розмову. Мовляв, а чи часто мій Іван заходить до Катерини і допомагає їй по господарству?
Моє запитання поставило завжди говірку Марію в штопор. Вона нічого не сказала, а швидко вибігла з хати, сказала, що забула щось вдома на плиті. Кращих доказів годі й шукати. Напевно, не підводить мене моя жіноча інтуіція.
І що тепер вдієш? На завтра у мене квиток в Італію. Я знову їду на рік на роботу. Та з огляду на останні події, думаю, а чи варто? Що робити – чесно кажучи не знаю.
