У Мiнiстерствi освiти готуються вiдмовитись вiд оцiнок для школярiв 1 – 4 класiв
Хтось шокований: як це може бути, адже дiти й так не хочуть вчитися, а тепер взагалi битимуть байдики на уроках! Та ось що думають про плюси i мiнуси нововведення Наталiя Прибильська, директор першої в Українi школи Монтессорi, Василина Хайрулiна, директор Українського коледжу iменi Василя Сухомлинського, Галина Вишневецька, учитель початкових класiв вищої категорiї ЗОШ “Свiтанок”, та Iгор Лiкарчук, доктор педагогiчних наук, заслужений працiвник освiти України, екс-директор УЦОЯО.
— Чому взагалi виникла така iдея? Адже найперше, про що звикли запитувати батьки дитину, — “що ти сьогоднi отримала у школi?”
Г. Вишневецька: — Справдi, такий пiдхiд до навчання мiцно вкорiнився у нашу ментальнiсть, i боротися з ним важко. Гарна оцiнка – немає приводу для хвилювання, дитину можна похвалити, чимось винагородити. Погана — бiльшiсть батькiв вважають, що треба покарати, меншiсть намагається допомогти виконати уроки. А немає оцiнки взагалi, то як же тепер знати, чи все гаразд у дитини, чи вона старається, чи не гiрша за iнших?!
А тепер уявiть собi психологiчний стан дитини семи-десяти рокiв (бо в першому класi оцiнок ми i зараз не ставимо), яка вчиться на середнiй або низький бал. Вона щойно починає робити першi кроки в навчаннi, яке триватиме не один рiк. Щось їй вдається, а щось – нi. Це нормально! Але дитина бачить, що її середня оцiнка – 6 – 7 балiв. I вона звикає до цього, не хоче старатися: а навiщо, аби не гiрше. Вона боїться робити якiсь нестандартнi кроки в навчаннi, бо може бути ще гiрше i, вiдповiдно, ще нижча оцiнка. Їй нудно експериментувати, бо для себе вона вже визначила свiй бал i пiдсвiдомо дотримується його. I найгiрше, що “оцiнковий шлейф” тягнеться за нею i в середнiй школi.
Коли п’ятикласники переходять на систему, де кожен предмет вчить iнший учитель, непросто їх оцiнити у першу чверть: новi обличчя, педагоги ще не встигають до кiнця грудня визначити здiбностi кожного. I часто
деякi вчителi заглядають у журнал четвертого класу: що там було у тебе з математики? Вiсiмка? Ага, ну то так ти приблизно i знаєш…
I. Лiкарчук: — Iдея МОН насправдi не нова, школи без оцiнок є у багатьох країнах. У Фiнляндiї, яка вважається першим номером у мiжнародному рейтингу систем освiти, початкова школа – шестирiчна. I бального оцiнювання в нiй справдi не передбачено. Не ставлять оцiнок до восьмого класу у Швецiї i Данiї. У деяких країнах є система оцiнювання “знає – не знає”.
Я вважаю, що у школах потрiбно не вiдмовитися вiд оцiнок, а змiнити систему оцiнювання. I це зовсiм не стосується змiни кiлькостi балiв у шкалi, а пiдходу до оцiнювання. Оцiнка повинна перестати бути в окремих учителiв (на жаль, таких дуже i дуже багато!) знаряддям психiчного насильства стосовно учнiв.
— Чи є в Українi школи, якi працюють без оцiнок? I що пiдказує досвiд: добре це чи погано?
В. Хайрулiна: — Ми запровадили таке правило для молодших школярiв ще 1991 року. Спочатку як експеримент. У нас було по п’ять класiв на паралелi. Я домовилася з учительками двох перших, других i третiх класiв, щоб не ставили оцiнок. Приходить одна вчителька початкових класiв i розповiдає: “У мене є дiвчинка, якої я на уроцi нiколи не чула, ми з нею спiлкувалися лише вiч-на-вiч пiсля занять. А тепер вона заговорила, переляк минув. Каже, що завжди боялася оцiнки, а тепер їй теж подобається вiдповiдати на уроцi”.
Потiм ми спробували робити так: ставили дiтям не менш як 10 балiв або ж нiчого. Тобто всi у нас вчилися добре. Але через кiлька мiсяцiв учитель починав запитувати тих, хто не дуже старався: “Я можу поставити тобi тiльки 7. Ти погоджуєшся?”. I вiдповiдь завжди була однаковою: “Нi, не треба. Я ще вдома довчу матерiал i здам на 10”. Тобто, наш досвiд пiдказує, що до бального оцiнювання дитину треба готувати поступово. I мотивацiя має бути лише позитивною: заохочувати, а не карати.
Н. Прибильська: — У системi Монтессорi помилка взагалi не є негативом, а лише позитивом. Адже всi ми так чи iнакше вчимося на власних помилках. У нашiй школi дiти тривалий час працюють з олiвцем: аби мати
можливiсть витерти гумкою знайдену помилку, а не закарбувати її на паперi – i дiстати покарання у формi низького бала. Диктант, наприклад, у нас перевiряють так: учитель озвучує, як правильно, учнi передивляються свої роботи й оцiнюють їх самостiйно. Тодi неуспiшнiсть їх не ранить. Ми дотримуємося
такого принципу: якщо вкажемо дитинi на її помилку, покараємо оцiнкою, то ця невдача закарбується набагато сильнiше, нiж iнформацiя, яку хочемо донести. Дитина матиме психологiчну травму, а не знання.
Г. Вишневецька: — Власне, дiти йдуть до школи за знаннями, а не за оцiнками. На жаль, деякi батьки i навiть учителi цього не хочуть розумiти. Зовсiм вiдмовлятися вiд оцiнки я б не ризикувала. У середнiй i старшiй школi це необхiдно. Тодi дитина вже досить доросла, щоб адекватно сприймати свої успiхи i невдачi. Але щодо початкової школи, то я тiльки за те, щоб оцiнок не ставити.
