Дружина впізнала його по фрагментах татуювань на тілі: стало відоме ім’я закатованого в Ізюмі бійця із синьо-жовтими браслетами на руці – Сергій Сова.
- джерело.
Світлина із синьо-жовтими браслетами на почорнілій руці закатованого росіянами українця – за кілька днів облетіла увесь світ і стала ще одним доказом геноциду українців. І саме по цьому фото Оксана упізнала свого чоловіка, йдеться в ТСН.
Оксана разом з дітьми 9-річною Еліна та 14-річним Маратом – це перше інтерв’ю родини, в якому вони розповідають про тата. 36-річного військовослужбовця – Сергія Сову. «В 2014 році він був мобілізований в першу хвилю мобілізації і потрапив до 93-тьої механізованої бригади Холодний Яр», – розповідає Оксана.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Кінолог, кандидат у майстри спорту з боксу до Повітряних Сил України пішов добровільно. Під час АТО боронив Піски, доставляв боєприпаси в Донецький аеропорт. За зразкову службу був відзначений численними нагородами. «Поклик є поклик, він не міг довго залишатися вдома. Він почав періодично підписувати контракти. 93-тю він вважав рідною, бо на Дніпропетровщині і 93-тя це завжди передова. Він завжди казав, що відсиджуватися це не для нього», – переконує дружина.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, він був у Десні. Був прикомандирований до Чернігова, там був до початку квітня. Але серця його рвалося до 93-тьої, яку відправили уже на харківський напрямок. І командири його забрали до своїх хлопців», – пригадує вона.
У березні Сергієві дали кілька днів побачити родину у рідному Нікополі. Одразу після цього він поїхав на Ізюмський напрямок. «19 квітня він ще зміг вийти зі мною на зв’язок перед боєм. Сказав, що Оксан, дуже складна ситуація. Нас накриває авіація, тяжка артилерія і танки. Ворог просувається дуже швидко, є загиблі хлопці і прямі попадання танкові в окопи. Ми не знаємо скільки ми зможемо держати рубежі, але ні метра нашої землі я не віддам, буду стояти тут до кінця. Так і вийшло, так він там і залишитися. О 10-тій ранку, як повідомила військова частина, вже був страшний бій, після чого він був оголошений безвісти зниклий», – ділиться спогадами жінка.
А далі в неї було п’ять місяців пошуків, світлини з моргів, лікарень, списки безвісти зниклих та полонених. «Ми до останнього сподівалися, що в полоні, я розуміла, що обставини дуже тяжкі», – додає дружина закатованого.
Коли Ізюм звільнили і на місці масового поховання розпочалася ексгумація загиблих, жінка щось відчула. «Було якесь передчуття. Передчуття ніби перед зустріччю, серце колотило. Коли з’явилися перші світлини ексгумованих тіл, так вийшло, що нашого тата одразу знайшли. І я одразу побачила», розповідає родина.
Рука в браслетах… Прикраси, які ще з початку війни Сергій носив як оберіг. «Від 2014 року браслети, він з ними не розлучався ніколи. І це дітьми подаровані браслети», – каже дружина.
«Ніколи не бачив, щоб він був без них. Весь час з ними. І як він не розлучався, я не розлучаюся з його подарунком – годинником. Востаннє, коли приїжджав, подарував. Ніколи не розлучаюся», – розповідає син бійця Марат.
Оксана каже, впізнати чоловіка можна і по татуюваннях на тілі. «Їх багато і я точно знаю які. На лівій руці – ім’я нашої доньки, там теж написано і на тілі теж воно є. На правій руці теж в нього має бути прописане ім’я Марат. Велика голова сови, як символ нашої Сови і це прізвище. Він завжди нею пишався. З одного боку там зображення самурая з китайськими ієрогліфами, тому не впізнати мого чоловіка просто неможливо», – переконує Оксана.
Під час інтерв’ю син Марат не відходить від мами і мужнього відповідає на всі болючі питання про тата. Хлопець вже написав листа президенту – попросив аби тіло батька якомога швидше повернули до рідного Нікополя. А ще – нагородити тата як Героя, посмертно. «Як символ мужності і незламності наших воїнів», – каже хлопчик.
Із місця масового поховання в Ізюмі на сьогодні ексгумували вже 146 тіл. Точна кількість загиблих – невідома. Втім президент повідомляв про понад чотири сотні закатованих українців. Їхні тіла після ексгумації направляють на судово-медичну експертизу. Тіло Сергія, каже дружина, нині у Харкові. І на цьому тижні вона чекає на офіційне упізнання. «Він завжди казав і мене навчав, що я дружина бойового солдата. І що діти, його діти бойового солдата, щоб з ним не було, вони повинні завжди стійко тримати удар долі». – твердить жінка.
