Лариса любила літні «сліпі» дощі. У дитинстві за парасолі правили величезні лопухові листки. Лариса з подружками «дефілювали» з ними під лагідними дощами.
- джерело. Вона усміхнулася, пригадуючи свої дитячі сільські розваги. Усміхалося сонце перехожим, які розгублено то розкривали, то закривали парасольки.– Допоможіть на лікування. Пані, допоможіть на…
Голос прохача перебив її спогади. Чоловік простягнув брудну руку, а в другій тримав заяложений листок паперу, на якому начебто був написаний його діагноз. Лариса глянула на прохача. Він видався їй знайомим. І голос, голос. Джерело.
Прохач закліпав очима, сховав погляд. Простягнута рука опустилася. Він упізнав Ларису.
Їхні села розділяла смужка поля й лісок, який місцеві називали переліском. У селах казали: вийшла заміж або одружився «за перелісок».
Ілля через «перелісок» їздив велосипедом до сусіднього села – на побачення до Лариси. Він закохався у її симпатичні ямочки на щічках. У жарти-сміховинки. А ще до Лариси дівчата бігали красу наводити – вона робила гарні зачіски. Коли була маленька, заплітала кіски лялькам з кукурудзи. А якось підстригла подаровану хресною справжню велику ляльку, після чого матір почала ховати ножиці.
Коли Лариса почала працювати в одній із перукарень у райцентрі, в неї з’явилося багато постійних клієнток. Вона вміла, як жартували, з трьох волосин зробити шикарну зачіску. Запропонувати стрижку, яка б шалено пасувала. А ще – фантастично зачісувала наречених. І вже знала, як виглядатиме її зачіска, коли буде виходити заміж за Іллю.
Ілля подарував Ларисі тендітний перстеник і запропонував заміжжя у день її народження. Потім були заручини. Одна з Ларисиних клієнток, кравчиня, що шила розкішні весільні сукні, пообіцяла:
– Будеш виглядати, наче королева. Я маю для тебе, дічинко, спеціальний фасон.
І лише Зоя – сусідка та родичка в енному поколінні – не раділа Ларисиному щастю. Дівчина була старшою за Ларису й однокласницею Іллі. У школі хлопець писав їй записки. Навіть зустрічалися. Коли Ілля пішов до армії, Зоя закрутила лямур із вчителем фізкультури, який, щопрада, в селі довго не затримався. Були й інші кавалери. Потім виправдовувалася перед Іллею, мовляв, усі хлопці й чоловіки такі нав’язливі. Коли ж Ілля почав зустрічатися з Ларисою, Зоя затаїла образу і злість. На обох.
Селом пішли чутки: Лариса в місті не тільки жінкам льоки крутить, а й голови чоловікам. Бачили, начебто, як після роботи то в одне, то в інше авто сідала. А потім у селі вдарило громом: Лариса зробила абopт від якогось залицяльника.
Ілля влетів на подвір’я Ларисиних батьків зелений від злості:
– Скажіть своїй… словом, весілля не буде! Від кого ж вона дитини позбулася? Знеславила мене.
– Що за дурниці ти говориш? – ошелешено дивилася на Іллю Ларисина матір.
– Запитайте в своєї… Всі знають. І скажіть їй, аби на очі мені не потрапляла. Пoвія!
Ілля гримнув хвірткою, а жінка нашвидкуруч почала збиратися до міста. Невже це правда, а вона, матір, нічого не помічала, не знала?
– Мамо, який абopт? – здивувалася Лариса. – Кому потрібно цей поголос пускати?
Дівчині хотілося втекти світ за очі.
– Подаруйте фасон моєї весільної сукні іншій нареченій, – сказала Лариса кравчині. Й усе розповіла.
– Цей хлопець – не твоя доля. Моя порада: їдь звідси. Не пропадеш. Руки у тебе, Ларисонько, золоті. Душа добра. А фасон знадобиться. Ще повернешся за своєю сукнею.
Лариса поспіхом розрахувалася з роботи й подалася до обласного центру. У великому місті бувало по-різному. Але найболючіші – поїздки додому. У селі на Ларису дивилися з осудом і зневагою. Вона не виправдовувалася. Бо не було за що.
…Василева матір стала постійною Ларисиною клієнткою. Інколи, як це водиться в цирюльнях, намагалася задушевно поговорити з молодою перукаркою. Але дівчина здебільшого усміхалася у відповідь, а її ямочки на щічках залишалися сумними.
Василевій матері подобалося Лариса. Ось тільки синові не подобалося, коли матір намагалася його з кимось познайомити. Але й на те існують маленькі жіночі хитрощі, аби Василь з Ларисою почали зустрічатися. Згодом Лариса поїхала до кравчині за весільною сукнею.
У Лариси й Василя вже майже дорослі син і донька. Син подібний на маму – з ямочками на щоках, а донька – татове сонечко – викапаний Василь: кароока, з неслухняним кучерявим волоссям.
– Пощастило вам з невісткою, пані Надю, – кажуть знайомі та сусіди. – А Василь порохи з Лариси здмухує. І внуки у вас слічні.
Жінка усміхається. «Сама невістку вибрала», – відповідає подумки.
…Ілля довго ходив у Зойчиних залицяльниках. І так, і сяк Зоя схиляла його до одруження. «Привopoжила Зойка парубка», – почали пліткувати в селі. «Якби привopoжила – під вінець повів би». «Кажуть, Ілля часто ночує в Зойки». Аж коли Зоя зaвaгiтніла, Ілля зважився на шлюб.
Ні першу, ні другу, ні третю дитину Зоя виносити не могла. Матір радила їхати до знахарів. А донька нишком почала «заспокоювати» себе домашніми наливками, деколи й чимось міцнішим. Після чергових материних прохань поїхати до знахарів-цілителів не стрималася:
– Ніхто не допоможе, бо гріх маю. Це ж я колись пустила поголос про Лариску, аби Ілля їй не дістався. Не робила вона абopта. А всі повірили. Всі! І що? Лариска щаслива! А я.
Зоїні батьки та Ілля не йняли віри в почуте.
– Що, коханий, так дивишся? Вдар, якщо хочеш. Легше стане.
Ілля аж почорнів від цього «одкpoвення». Зібрав пожитки й пішов від Зої. Невдовзі подався в столицю на заробітки. Щось не склалося. Приїхав без грошей і з синцем під оком. Після цього шукав роботу в області. Перебивався сяким-таким підробітком. Зв’язався з негарною компанією. І дожився: став прохачем.
Лариса дивилася услід чоловікові, схожого на діда. А йому ж щойно за п’ятдесят.
Він хотів їй сказати, що знає правду, що був тоді дурнем. Що шкодує.
Вона не відчула жалю до Іллі.
Він обернувся, аби кинутися наздогін, втрапив у калюжу. Бризки води розлетілися на перехожих. Хтось крикнув, хтось обізвав бомжем. Це спинило.
Автор – Ольга ЧОРНА