Вадим був дуже радий, бо почув від Валечки довгоочікуване «так»! Потрібно прискорити усі оті церемонії з весіллям, а то дівча геть охляне від сільської роботи. А він так довго чекав цього дня. Всією душею цього хотів.
- джерело.«Заберу до міста й у неї почнеться нове життя», – думав.
Вони познайомились три місяці тому. Валя стояла на зупинці, чекала маршрутку, Вадим своїм джипом підвіз її додому. В село. Те, що він побачив, вразило. Дівчина, красива, як модель, змушена порати величезне господарство. Разом із батьками, звісно. Але навіщо? Не міг цього втямити.
Він був, як сам казав про себе, «у вільному пошуку». До тридцяти восьми багато встиг: власний, хай і невеликий бізнес, джип і найголовніше – будинок. Від пoкiйної прабаби дісталась хатинка, яку він зруйнував бульдозером. А от місце, на якому вона стояла, шикарне: центр, вихід до річки, гарна дорога і тиша. Прабабина хата була крайньою на маленькій вуличці.
Отож, коли він закінчив будівництво, вирішив шукати собі дружину. Не з тих дівчат, які вечорами сидять у барах та ресторанах (таких у нього була прірва). А Вадим хотів молоду, красиву, скромну, не рoзбeщену розкошами й дорогими ганчірками. Валя була такою.
Дівчина укладала речі у валізу, Вадим уголос планував спільне життя:
– У будинку багато кімнат, замовимо гарні меблі, покличемо дизайнера, хай нам все облаштує, як ти схочеш. Влітку будемо відпочивати десь біля моря, взимку – в горах на лижах. Мені хочеться, щоб у нас у хаті був зимовий сад. А тобі? – запитував дівчину. Валя мовчала, мабуть, до кінця не вірила, що це не сон.
Тиждень спільного життя обоє сприйняли, мов казку. Кожен отримав те, про що мріяв: Вадим – молоду чарівну кoхaнку, а Валентина – багатого та дбайливого кавалера. Весілля перенесли на літо, щоб відгуляти із шиком. Запросять півсела з боку Валентини та усіх працівників фірми, якою керував Вадим. Нехай заздрять!
Увечері Вадим сказав, що їде у відрядження на кілька днів. Валя хлюпала носиком:
– А можна не їхати? Мені без тебе буде так тоскно та сумно, залишаєш у чотирьох стінах, мов у клітці!
– Звикай, із цього живемо, нічого не вдієш. Що б ти хотіла на подарунок, краще скажи.
Валя нічого не хотіла, тільки б він нікуди не їхав.
Щоб хоч якось розважитись, покликала в гості батьків. Ті не забарилися, бо дуже кортіло побачити, як живе донечка. А зять майбутній не запрошував. Навезли гостинців, обійшли помешкання, заглядаючи у найвіддаленіші куточки. Обоє з острахом сідали на крісла, оббиті дорогою матерією, оглянули сауну, басейн. Не дім – музей! Після оглядин двору татко не витримав:
– Не господар твій чоловік. Ніякої живності немає у дворі, куди не глянь – сама трава, мов на стадіоні. Що ви їстимете, як даватимете собі раду, в голову не візьму.
Валя й сама про це задумувалась, проте Вадимові нічого не казала. Продуктів у холодильнику було багато різних. Валя ще й не бачила таких делікатесів.
– Та якось воно все налагодиться, – сказала батькам. Пригощала їх бутербродами з ікрою, червоною рибою. Потім пили чай із тортом.
Коли батьки прощались, мати пошепки сказала:
– Валю, все це дуже ненадійно. Погуляє він з тобою та й покине.
Коли батьки поїхали, Валя засумувала. Згадувала свій двір, господарство, собаку, кота. Це ж вони, мабуть, сумують за нею. А Квітка? Як вона простягала свою велику рогату голову до неї – неначе питала, чи не принесла Валя чогось добренького. А Матильда, її «в’єтнамка», ось уже на днях приведе мелесеньких поросяток…
Зняла дорогий халат, одягнула свої джинси й куртку, взяла валізу, зачинила будинок. Куди ж ключ подіти? Ні, треба із собою забрати, віддасть при нагоді. Побігла на маршрутку.
Через три дні приїхав у село Вадим.
– Чому ти мене не дочекалась? Сідай, поїдемо додому, – підганяв Валю.
– Я не поїду, вибач. Не хочу.
Вадим спересердя хряснув дверцятами машини і, висунувшись через вікно, голосно сказав:
– Ти – сільська дyрoчка!
Автор: Людмила Левченко
