На день п’ять разів приїжджаю на кладовище, і тако стоять п’ять хрестиків з фотографіями. Все…», – всю сім’ю Володимира Ободзінського з села Юріївка Малинської громади вбили дві російські бомби.
Пише - джерело.Володимир показує останню сімейну фотосесію, зроблену 11 січня, в перший день народження маленьких онуків: Дениса та Ніколь. На фото щаслива родина: 40-річна дружина Наталя, вчителька української мови, 14-річний син Володимир, учень 9 класу, 19-річна донька Іванна з двійнятами. Всі усміхнені та життєрадісні.
А 8 березня дві авіабомби влучили прямісінько в двоповерховий будинок Ободзінських і повністю знищили. Все і всіх, хто був всередині. Жодного військового об’єкту поруч немає. Володимир залишився живий, бо у той день був на роботі.
«Я пам’ятаю нашу останню розмову по вайберу. Це якраз було 8 числа зранку, я їх вітав по відеозв’язку, а Наташа каже, це один-єдиний раз, коли ти нас не привітав квітами, такого ще в житті не було. І Ніка стоїть і рукою по телефону: діда, діда, а Дениска дуже любив їжачка робити, я кажу: Дениска, зроби діду злого їжачка. Син привітався. А дочка каже: пап, вертайся, я тебе прошу, вертайся. І такі слова дружини, які залишаться на все життя в моїй душі: був би ти на місці, можливо, подумали б і десь виїхали», – пригадує Володимир.
Будинок сім’я самостійно будувала 10 років. Зараз там купа цегли і досі розкидані навколо дитячі речі, книжки, одяг та іграшки.
«Все самі будували. Двір облаштували, сад. Наташа полуницю посадила, щоб внукам була, домашня. І планували святкувати ювілеї: сину 15-річчя, доньці 20-річчя. Дружина в мене ще й свята вміла проводити, завжди весела і усміхнена. Красива така. Свої 40 років не святкувала, а пішла і купила собі каблучку, на згадку».
Цю каблучку після авіаудару вдалося знайти під завалами. Майже не пошкоджені відкопали і документи. Заховався десь і кіт, сусіди бачили, як він ходив по завалах. Володимир приїздить сюди з надією відшукати домашнього улюбленця. І щоденно їздить до своїх рідних. На кладовище. З квітами і солодощами для діток.
«На день п’ять раз приїжджаю на кладовище, і тако стоять п’ять хрестиків з фотографіями. Все. І як мені тепер жити? Всі мої тут. За що?».
Володимир Ободзінський досі носить в кишені ключі від свого дому, якого вже немає. Відбудувати будинок неможливо. Чоловік звертається у всі інстанції, щоб покарати винних у смерті його сім’ї і хоче, щоб весь світ знав, як росіяни жорстоко вбивають українців і калічать долі.
