Могильник із Бучі: Найстрашніше – ховати дітей. Не вірю в Бога – він би цього не допустив



Дорослі мужики відмовлялися працювати Ігор Середа – той самий хлопець у захисному медичному комбінезоні на побаченому багатьма знімку з Бучі: на обличчі молодика, який збирав тіла та ховав убитих та закатованих людей у містечку, назва якого стала синонімом жорстокості, знущань, тортур та смерті, застиг вираз жаху, розпачу та болю.

Пише - джерело.

Ігор, як сьогодні, пам’ятає перший дзвінок від влади Бучі із запитанням: «Будеш працювати?» І першу могилу там. Доглянута галявина з газоном та посадженими деревами біля п’ятиповерхівки, і посеред цієї весняної картинки з минулого мирного життя – яма з трупом. Тіло жителі, які стали могильниками мимоволі, накрили ролетами з крамниці.

– Того дня ми працювали до 12-ї ночі, – розповідає «КП в Україні» про перші дні після окупації у Бучі 24-річний Ігор Середа. – Це були перші числа квітня.

З того часу раніше не закінчували – працювали не те що без вихідних, а з раннього ранку і до глибокої ночі. Дорослі мужики з наших бригад по 40-50 років, відпрацювавши до п’яти днів у Бучі, далі відмовлялися. Там такого надивишся. З перших днів квітня страшні картинки із, здавалося б, фільму жахів і якимось чином утілені в реальності – такого просто не може бути! – замигтіли перед очима Ігоря чорним калейдоскопом смерті. Тіла вбитих, закатованих у різних станах та з різними травмами… Деяких вже не можна було впізнати.

Деякі були без частини тіла, голови. Розум відмовлявся це сприймати. Розбудять серед ночі На побачення та посиденьки з друзями у Ігоря часу немає і досі – графік той самий. Підйом – ні світ ні зоря, відбій – далеко за північ. А якщо пощастило повернутися раніше – все одно можуть розбудити о другій ночі з проханням: треба забрати до моргу тіло. – Без експертизи, встановлення причини смерті родичі не можуть отримати всі потрібні довідки,
– знімає гумові рукавички втомлений могильник. – Ми чи інша бригада ексгумували тіла, поховані під час окупації у дворах, збирали їх на вулиці – взагалі скрізь, де тільки можна уявити, відвозили їх на експертизу.

Потім ховали по-людськи. Але набагато швидше – часу на процесію, як раніше, у нас не було, інакше не встигнеш, адже чекають інші… Запах латексних рукавичок із тальком Ігор відчуває постійно – це його персональний «кошмар». Його не перебиває навіть сморід солярки під час заправки.

Стерильний медичний аромат асоціюється із небіжчиками. – Нічних жахів у мене немає – я майже не сплю, тож шансів у сновидінь небагато, – стомлено усміхається Ігор.

– Буває, звичайно, що вже зроблена «робота» постає перед очима… Ігор згадує – було морально тяжко ховати молодих знайомих, убитих під час окупації. Перед очима стоїть обличчя однокласника Максима, якого зарізали на вулиці на самому початку після приходу російських військ.

«Після похорону дитини не міг сісти за кермо» Ігор Середа живе в Немішаєвому – селище між Бучею та Бородянкою. Російські війська влаштувалися тут із перших днів війни. Одного місцевого мешканця застрелили – куля пройшла навиліт через грудну клітку. Волонтер Сергій загинув під час обстрілу біля школи, куди він привіз гуманітарну допомогу.

Хлопець із паралельного класу Ігоря, волонтер Максим, ще з двома хлопцями підірвався на міні у полі за селом. Везли дрон. – Ще вчора я бачив однокласника Максима на вулиці, а вже сьогодні мені дзвонять: «Убили. Потрібно ховати», – хмурніє Ігор. -Дивишся на його бездиханне тіло… і немає слів. Але є й дещо гірше – похорон дітей.

– Це найстрашніше, – голос Ігоря починає тремтіти. – Коли ховаєш бабусю – бачиш скорботу родичів, але м’якше до цього ставишся, а коли береш таку маленьку дитинку на руки…

Не потрібна бригада з трьох-чотирьох людей, щоб винести тіло, а сам виносиш у цьому маленькому покривальці на своїх руках… Заносиш до моргу, руки трясуться, за кермо потім не можеш сісти і машину завести…

Це дуже важко. Похорони дітей трапляються рідко, але їх Ігор Середа пам’ятає щохвилини від початку до кінця. У Бучі йому не довелося ховати малюків чи школярів, але такі похорони він у цей час спостерігав. На ці випадки за обставинами виїжджали інші бригади.

– Востаннє я ховав дитину минулої осені, – зітхає Ігор. – Це була дівчинка років двох-трьох – вона тільки навчилася ходити…

Втопилася в озері за Бородянкою. Якщо говорити про віру… Ось узяти Біблію – дитина до трьох років вважається святою. Але чому ми ховаємо дітей? Чому ми ховаємо молодих хлопців із війни? Дівчина із паралельного класу тільки-но вийшла заміж, народила дитину – їй року немає. А її чоловіка застрелили у машині, коли він вивозив із окупації сестру. Ось чому таке трапляється? Бог би таке не допускав…

У Бога я не вірю. Ніхто із нас не вірить. Але ми не сперечаємося і нічого не доводимо на цю тему. Труни крали Бригади Ігоря Середи працюють у Бучанському та Бородянському районах. Він директор ритуальної агенції. З темою смерті він стикався з дитинства – раніше агентством керував його батько, тож розмови про похорон були буденністю. Потім батько почав залучати до роботи – і розмови набули реальних обрисів.

– Але такого, як у Бучі, звичайно, я ніколи не бачив, – неохоче згадує Ігор. – Це шок, жах. Потім звикли. За день до початку війни Ігор замовив та привіз близько 50 трун. Був спокійний – вистачить надовго. У мирний час похорон був навіть не кожен день. Але всі ящики пішли майже одразу після закінчення окупації. Більшість із них Ігор віддавав безкоштовно. – Я відкрив агентство – там висів замок, і люди знали, що двері відчинені, – каже Ігор. – Зробив це, щоб, якщо комусь щось треба, він міг узяти. Це не той товар, без якого можна було б обійтися.

Але я не думав, що труни крадуть… Просто взяв чоловік труну, притяг додому і поставив у себе на горищі. Навіщо? Брали все безкоштовно – гроші мені повернули, може, за десяток трун.

У Бучі та інших постраждалих селах бригади могильників працювали теж безкоштовно. Ніхто не забезпечував навіть дизелем – витратили увесь свій запас. – Якісь гроші були в запасі, і вже на початку квітня ми знову поїхали за трунами, – продовжує Ігор. – Варшавською трасою підірвали всі мости, довелося їхати Житомирською – а це великий гачок, і витратили на це цілий день.

У цей час люди обривали телефон – продовжували шукати тіла. Загалом таких бригад на Бучанський та Бородянський райони – п’ять-шість. У кожній – по дві-три особи. «Побачили Бородянку, Ірпінь та Бучу і зрозуміли – нам пощастило» Селище Немішаєве несильно постраждало – розбили пару будинків у приватному секторі, прилетіло до п’ятиповерхівки. – Все пізнається у порівнянні – поки сиділи в окупації, думали, що нас сильно обстрілюють, але коли виїхали та побачили Бородянку, Бучу, Ірпінь, то зрозуміли – відбулися легким переляком, – продовжує Ігор Середа.

– У селищі загинуло п’ять-сім чоловік, у сусідніх Микуличах – шість-вісім, у Клавдієві вбили жінку та троє волонтерів підірвалися на міні. Ці села належать до нашої ОТГ. У дитинстві, звісно, Ігор не планував таке своє майбутнє – могильника. Спочатку мріяв стати юристом, здобув освіту у сфері правоохоронної діяльності.

Хотів піти до СБУ чи поліції, але розпочинати довелося з податкової. Кіпи папірців не надихали – пішов звідти. Поки що бачить себе там, де працює.

Смерті Ігор, стикаючись із нею щодня, не боїться, якщо каже про свою. Боїться тільки за рідних – маму та сестру – і що коли з ним щось трапиться, вони переживатимуть.

Хвилювання у нього є і щодо можливого повторного нападу на Київ. – Не хочемо цього, але ми готові, – зітхає Ігор. – Мама з сестрою точно поїдуть, якщо вони знову на нас підуть.

Але це буде вже інша війна, бо наші вже у повній бойовій готовності – на кордоні, скрізь. Не буде такого, що росіяни просто їздять вулицями, будуть бойові дії.


Залишити коментар:


Останні новини: