«Мене переповнювала гордість, що вона така сильна, відважна». Розповідь мами про загиблу десантницю



Вікторія Поліщук понад усе хотіла стати десантником. Дівчину захоплювала сама ідея стрибнути з парашута і вона втілила свою мрію.
Вродлива, смілива, цілеспрямована, сильна. Вона витримувала те, що не кожен чоловік міг витримати.
А коли рашисти пішли у наступ, стала на захист Батьківщини. Та кривава війна обірвала життя 21-річної красуні.
Про нашу землячку-Героя Вікторію Поліщук, що загинула на війні з росією, розповіла на сайті kazatin.com Олена Удвуд. У той страшний день був у понеділок, 21 березня. Віка потрапила під ворожий артилерійський обстріл.

Пише - джерело.

— Наталія каже, що село, де перебувала її дочка із побратимами, рашисти бомбардували і з повітря, і обстріляли з «градів». Гатили з території Білорусі, — переказує слова матері Вікторії журналістка.

Якою була та як воювала за нас з вами ця юна та смілива мешканка Козятинщини, яка свого часу навчалася у Вінниці, в технічному коледжі? Процитуємо розповідь нашої колеги з Козятина далі, адже вона поспілкувалася з мамою загиблої дівчини, й та розповіла про Вікторію.

Замість ляльок — автомати
Вікторія Поліщук народилася і виросла у Збаражі. Змалечку вона захопилася військовою справою, хоча у родині нікого з військових не було. Тож навіть іграшки маленька Віка обирала для себе відповідні.

— Коли ми йшли, дівчатка купували ляльки, я їй казала: «Віко, купляй собі якусь ляльку», — згадує мама Наталія. — Вона завжди брала пістолета або автомата. Для себе вибере і все. Ляльку вона ніколи не хотіла, не брала навіть. Машинками, пістолетами, автоматами гралася.

Перший клас Вікторія Поліщук провчилася в рідному Збаражі. Коли там школу закрили, стала ходити до Вівсяників. Була старанною ученицею, вчилася на відмінно. Жодна олімпіада не проходила без неї.

Та дівчина не лише сиділа за підручниками, вона любила спорт. Грала у футбол і настільний теніс. А ще цікавилася програмуванням. Тож коли закінчила дев’ятий клас, поїхала до Вінниці, вступила до технічного коледжу на ІТ-спеціаліста.

У коледжі, як і в школі, Віка вчилася, не покладаючи рук, отримувала стипендію. На предметі «Захист вітчизни» обганяла навіть хлопців, завжди отримувала найвищий бал одна зі всієї групи. Попри щільний графік завжди знаходила час на спорт. Хотіла і на футбол, і на теніс записатися, втім, заняття співпадали, довелося обирати щось одне. Вирішила грати в теніс. Брала участь у змаганнях, займала призові місця.

Ще у коледжі був «Меридіан» — гурток із пішохідного туризму. Віка разом з іншими студентами ходила в ліс, їздила в Карпати. В «Меридіані» отримала чимало грамот і медалей.

Перший стрибок
Ще під час навчання в коледжі, наша Вікторія хотіла перевестися до університету на військову спеціальність. Відмовила мама, казала: закінчиш навчання в коледжі, тоді вибереш, на кого вчитимешся далі.

Після коледжу дівчина подала документи в три університети і скрізь пройшла. Свій вибір зупинила на Хмельницькому технічному університеті, де не просто потрапила на державне, а вона увійшла в п’ятірку перших. Пішла на ту ж спеціальність, що й у коледжі. Але від ідеї стати військовою не відмовилася.

— Вона документи завезла вже, але казала: «Я хоч і вступила, все одно хочу йти в Житомир в десантно-штурмові війська», — розповідає Наталія. — Вона вступила в Хмельницький, потім перевелася на вільне відвідування. Очно не вчилася, тому що щойно вступила, зразу пішла на службу. Каже: «Я буду на вільному відвідуванні, буду і служити, і буду далі освіту здобувати». Бо вона не хотіла йти у військовий ВНЗ, казала, що тоді просто буде вчитися, а не буде бачити нічого зсередини, як воно є насправді. Хотіла служити, пройти курс солдата.

Вікторія Поліщук мріяла стати десантником. Її захопила ідея стрибати з парашутом. Тож у серпні дівчина пройшла медкомісію, а вже у вересні призвалася до десантно-штурмових військ. Цієї осені було б рівно три роки, як вона стала військовою.

— Вона прослужила два тижні і вже зробила перший стрибок з парашутом, — каже Наталія. — Спочатку треба було декілька учбових зробити, а потім три бойових з усім бойовим спорядженням: каска, бронежилет, щоб мати право одягнути на присягу червоний берет. І виходить зі 101 людини зробили цей стрибок тільки 18. І серед них лише одна дівчина. Це була Віка. Казала, що коли стрибала перший раз, не було страшно, тільки всередині як то все стискалося, як піднялися в повітря. Вона навіть примудрилася себе знімати, коли спускалася на парашуті. А потім, другий раз, вже їй взагалі легко було. Вже вона не боялася, навпаки, навіть хотіла. Вона навчилася дуже швидко і правильно сама складати парашут. Бо, каже, від того, чи правильно складу парашут, залежить моє життя.

Дівчина приймала присягу 26 жовтня 2019 року. Хоч Віка і була однією з небагатьох, хто виконав стрибок із парашута, червоного берета на присягу дівчина так і не вдягнула. Усі були в кашкетах, бо не всі зробили стрибок. І це її дуже засмутило.

Була взірцем для брата
Коли до 30-річчя Незалежності у Києві організували парад, наша землячка брала у ньому участь. Вона крокувала головною вулицею столиці разом із товаришами по службі. Мама із захватом дивилася на свою красуню донечку, яка марширувала в однострої та червоному береті.

— Вона дуже гарною була, як згадаю, то такі щасливі вони всі були, — каже Наталія. — Мене переповнювала гордість, що у мене дитина — дівчина і таке змогла. Що вона сильна така, відважна.

Із рідними Віка бачилася рідко. Весь час навчання, весь час на полігонах. Щойно вдавалося вирватися на день-другий, їхала до Києва, де працюють мама з бабусею. Одну ніч у мами переночує, іншу в бабусі і їде назад до Житомира. Часом залишалася на довше, коли брала відпустку.

— Оце така наша сім’я вся: бабуся, я, Віка і молодший її брат Андрій, йому 14 зараз, — розповідає Наталія. — Між ними були хороші стосунки. Віка завжди дуже переживала за нього, оскільки він набагато молодший. Завжди старалася йому щось пояснити, щоб добре себе поводив. Як бувало він щось неправильно зробить, каже мені: «Мам, тільки Вікі не кажи». Він рівнявся на неї. Тата немає, то Віка у нього була завжди за приклад, тому що вона дуже відповідальна. Сама собі ставила мету і йшла до неї, як би їй не було важко, вона старалася. Їй важко було на цих навчаннях, там же фізичне навантаження, а ще ж вона як снайпер школу виживання проходила, вона ніколи не скаржилася. Казала: «Я відчуваю, що це моє. Це моє покликання. Я себе знайшла і нічого іншого не хочу».

Вдруге мала їхати на схід
Вікторія мала багато друзів, особливо серед товаришів по службі, а вона, між іншим, була єдиною дівчиною на всю роту.

— Спочатку там як було, «Це я з дівчиною піду на завдання?!» — казали хлопці, а потім вони вже не могли поділити Віку. Всі хотіли з нею йти, бо вона дуже була відповідальна, витривала, витримувала таке, що хлопці не могли того витримати, — продовжує мама нашої захисниці. — Дощ, болото — Віка повзе завжди. І по багато годин вона могла вилежати в засідці. Було одне навчання дуже важке, саме по її професії. До кінця не всі дійшли, але вона дійшла до кінця. Сказала: «Я повинна дійти до кінця. Це моя ціль». І травми у неї були.

До вторгнення росії була в АТО/ООС
У зону бойових дій Вікторія Поліщук потрапила ще до початку повномасштабного вторгнення. Вона відбула одну ротацію в зоні проведення АТО/ООС. Отримала звання старшого солдата.

На початку березня цього року мала їхати на схід вдруге. Вони з підрозділом саме були на злагодженні, коли їх застала повномасштабна війна.

Вікторію відправили на Житомирщину, там дівчина загинула. Той страшний день був у понеділок, 21 березня. Віка потрапила під ворожий артилерійський обстріл. Наталія каже, село, де перебувала дочка із побратимами, рашисти бомбардували і з повітря, і обстріляли з «градів». Гатили з території Білорусі.

— Як подумаєш, що все закінчиться, але не зможеш більше ніколи ані побачити, ані обійняти, ані поговорити, — каже Наталія. — Її слова: «Мамо, в мене все добре», коли вона дзвонила, як війна вже почалася, коли мала змогу вийти на зв’язок, як вони багато означали! Вона ніколи не сказала, що їм важко, вона завжди казала: «Мамо, в мене все добре».


Залишити коментар:


Останні новини: