– Тату, ти скоро з війни приїдеш? – крізь сльози запитував маленький Данилко.
– Аж під Новий рік. А що таке?
– Мене дядько Володя б’є. І мамку він цілує. А від нього так цигарками тхне, що я спати не можу.
«То так, значить, дбаєш… – крутилося у Вікторовій голові. – Ну, я тебе навчу».
Надвечір ще був телефонний дзвінок від Лесі. Дружина щебетала, як їй важко без Віктора, що любить – всі сльози за ним пролила. Весь час повторювала «коханий мій, дорогий». Вікторові хотілося плюватися від її солодкої аж до нудоти брехні. Та стримувався. А в думках уже складав план, як має любасам відомстити.
На блокпост приїхала «таблетка» забирати поранених. Віктор мав перемотану голову. Крізь бинти цебеніла кров. Всю ніч він провів у бою. І хоч Вітю прозивали Щасливчиком, бо за півроку служби не мав жодного поранення, цього разу його ворог таки «задів».
У госпіталі після чергового огляду лікаря і перев’язок Віктор відпросився прогулятися. На те, що не повернувся на ніч, ніхто уваги не звернув.
Вечір догорав. Останні промені сонечка цілували багряне небо. Вітя саме виходив з електрички у райцентрі. Ще вчора він би милувався цією красою, якби випала така нагода. Тільки не сьогодні. У душі все клекотало, здавалося, лють ось-ось кров’ю заллє
У рідне село було добиратися ще кілометрів зо двадцять, а останній автобус пішов півгодини тому. Віктор хотів сісти в таксі, щоб швидше бути вдома. Та в останній момент відмовився від цієї ідеї.
– Пройдусь, охолону, – подумав, і вирушив полями навпрошки.
Ті кілометри, здавалося, тягнуться вічність. Чим ближче ставало до села, тим ноги робилися важчими. Ніби свинцем наливалися, не відпускали від землі. Так важко було їх відривати, що хотілося просто тут, у полі, впасти горілиць і нічному небу звірити свої думки. Певно, уже б так і зробив, та вдалині розгледів світло, що миготіло у вікнах перших хат. І втому як рукою зняло. Віктор пришвидшив хід.
– Здоровенькі були! – промовив він, несподівано відчинивши двері спальні, з якої страшенно смерділо куривом.
У хаті запанувала мовчанка. То була вже десь перша година ночі, Данилко у себе спав. А Леся ніжилася в обіймах Володі… Хіба думала, що ось так несподівано, як грім серед ясного неба, з’явиться благовірний?
– Чого мовчите? – запитав Віктор. – Невчасно?
– Ну, не починай, – запинаючись, пробурмотів Володя. – Тож теє… Всяко буває…
– То на війні буває всяко. Бо там падлюки нашу кров точать. А це вдома друг гірше ворога сидить, – просвердлюючи поглядом, мовив Віктор. – Виходь, поговоримо.
– Дай хоч штани вдягну, – попросив той.
– Вони тебе не врятують, – мовив Вітя і штовхнув друга у спину.
Леся сиділа, як нежива. Вона боялася зачепити благовірного, щоб не попасти під його гарячу руку. Сподівалася, що той злість зжене на коханцеві – їй менше дістанеться. Та й Данилко зранку прокинеться, обійме татка – той і до неї пом’якшає. Однак про всяк випадок вирішила вийти за чоловіками у двір.
– Ну, що там на війні? Як наші? – запитав Володя, ніби просто з товаришем зустрівся після довгої фронтової розлуки.
– А ти зараз сам це все на своїй шкурі відчуєш… – відповів Вітя.
За мить він висмикнув чеку і кинув гранату в труси Лесиному коханцеві. Той витріщив перелякані очі, які вогнем блиснули у світлі ліхтаря. У них був невимовний жах. А Леся, стоячи на ґанку, тільки сплеснула руками. Та крикнути хоч щось на захист коханця вона не наважилася.
Ще секунда – і стали Володині труси мокрими.
– Гнида… – прошипів він.
– Це ти гнида, – спокійно відповів Віктор. – Виймай гранату з трусів. Це муляж.
Втішений помстою, Віктор зайшов у хату. Він ліг біля Данилка, обійняв сонного сина і заснув.
…За два тижні над Віктором має відбутися суд. За дезертирство. Володя теж погрожував подати позов на колишнього друга за приниження честі і гідності, та в останню мить передумав. Злякався, згадуючи свої мокрі труси.
