Мене звати Марія. Дуже поширене ім’я не тільки в Україні, але й в усьму світі.
- джерело.
Кажуть, що жінки з цим іменем часто мають непросту долю. І я – не виняток.
З своїм чоловіком Андрієм ми прожили 15 років. Душа в душу. Була любов і взаєморозуміння. Він завжди підтримував мене, а я його.
Я працювала директором місцевого магазину, Андрій – керував власною фірмою. Ми обоє були дуже зайнятими людьми.
Весь тиждень працювали, мало бачилися, а на вихідні – Андрій завжди придумував якийсь цікавий уікенд: часто ми виїжджали на природу і просто насолоджувалися життям і один одним.
Так я подумала, що то вже і є – РАЙ на землі.
Проте була у нас одна проблема, про яку ми мало говорили, але яка боліла нас обох однаково – у нас не було дітей.
За 15 років подружнього життя ми перепробували все, нічого не виходило, хоча лікарі не бачили причин.
Один лікар якось сказав: «Ви просто не підходите один одному. Таке буває. Можливо, в інших парах ви могли б стати батьками».
Ми змирилися. До нас в гості часто приходила моя найкраща подруга Наталя з своєю шестирічною донечкою Алінкою.
Дружили ми довгенько, вони практично стали частинкою нашої сім’ї.
Наталя довго шукала «чоловіка своєї мрії», а коли стукнуло 30, вирішила народити дину.
Хоч я і є її найкраща подруга, проте відкрити мені таємницю – хто батько – Наталя не захотіла.
Сказала, що то лише її дитина, і крапка. То й я не лізла в душу зайвий раз.
Алінку ми з чоловіком любили як свою. Андрій часто дарував їй подарунки.
Я бачила, як би він хотів теж мати таку донечку, як трепетно, із сльозами на очах, він обнімав і цілував її.
Та подарувати йому таке щастя я не могла. Тому багато працювала, щоб не думати.
В той злощacний день я мала бути весь день на роботі, бо були важливі справи, про що зранку повідомила свого чоловіка: буду пізно, не чекай і поїш щось сам.
Він, як завжди, з розумінням віднісся до моєї зайнятості. Мовляв, нічого страшного, гарного тобі дня.
Десь опівдні на роботі, я зрозуміла, що вдома забула важливі документи, тому змушена була повернутися.
Двері виявилися відчиненими. Я зайшла в кімнату і побачила те, чого б воліла ніколи не бачити.
Мій коханий Андрій і моя найкраща подруга Наталя «розважалися» у мене вдома, на нашому ліжку. Їм було дуже добре, настільки, що навіть не відразу мене помітили.
У мене земля захиталась під ногами. Перша реакція – не може такого бути, Господи, зроби щоб це був сон, страшний сон!
Першим мене побачив Андрій. Він не злякався, радше, навпаки, зрадів, що я нарешті про все дізналася.
Розмова була короткою: «Тепер ти все знаєш. Я давно кохаю Наталю. Алінка – моя донечка, наша донечка».
У мене слів не було. Чи то нестерпна біль, чи то гордість, яка завжди була мені присутня, не давали сказати ані слова.
А Наталя сказала: «Пробач. Я тебе зрадила. Але я теж жінка і маю право на щастя, як і ти. Спочатку я думала, що зможу бути непомітною в вашому житті. Та з появою Алінки все змінилося. Їй потрібен батько, справжній».
Проблему я вирішила кардинально – мені треба було зникнути. І – поїхала в Італію.
Спочатку було дуже важко. Я свідомо шукала собі найтяжчі роботи, щоб приглушити біль, який з’їдав мене з середини.
З часом, все більш-менш налагодилося. Я мала роботу, зняла собі в Римі квартиру, неподалік від моря.
Біль із гострої форми перейшла в хронічну. Я думала, що вже ніколи і нікому не зможу повірити, а що найважливіше – закохатися. В своїх 36 є себе заживо пoxopoнила.
Карло з’явився в моєму житті випадково. Вечорами, після роботи, я любила гуляти біля моря. Море давало мені сил і натхнення жити далі.
Я слухала його шум, вдивлялася в його безкрайність, розуміла, що на цьому світі є щось більше за нас. Сила, яка дає нам життя, яка навіть часом вирішує все за нас.
В один з таких вечорів Карло наважився до мене підійти. Розмову почав із запитання чи люблю я море так сильно, як і він.
Не чекаючи моєї відповіді, Карло продовжував говорити далі, про все і про нічого.
Так продовжувалося все літо. Ми просто без зайвих зобов’язань спілкувались біля моря.
Я нічого не розповідала про себе, зате Карло розповів мені про себе все. Йому 45. Лікар. Неодружений. Любить море, піцу і собак.
Щось магічно приваблеве було в цьому чоловікові. Я й сама не зчулася, як з нетерпінням чекала вечора, щоби знову зустріти Його біля моря.
Через деякий час Карло запропонував мені жити разом. Та я відмовилася. Гіркий досвід дався взнаки.
Та ми продовжували наші стосунки, з кожним роком я все більше переконувалася, що Карло, він – просто ідеальний.
Я закохалася. Причому так сильно, що аж самій страшно. Ні, це не була сліпа пристрасть. Це було справжнє, зріле кохання, яке приходить тільки до вибраних, до тих, хто вже щось бачив у цьому житті.
І я була однією з тих вибраних.
Та доля знову підкинула мені злий жарт. Якийсь час Карло не звонив мені, або звонив дуже рідко, уникав зустрічей. І голос його став геть іншим.
Невже знову інша? Про таке я і думати не могла, бо вдруге я напевно цього б не витримала.
Та все склалося набагато гірше. Карло захворів. Oнкозaxворювання, яке виявили у нього, дуже прогресувало, лікарі ставлять невтішні діагнози.
Пролунав такий довгоочікуваний дзвінок: «Я їду з міста і буду жити далеко від тебе стільки, скільки мені призначив Бог. Не хочу, щоб ти бачила мене таким. Ти – найпрекрасніша жінка на світі. Дуже тебе люблю».
Тепер ми зрідка зізвонюємося. Карло і надалі наполягає, що не хоче, щоб я бачила його таким.
І як йому дати зрозуміти, що я заради нього готова на все, – не знаю.
