Розповіла мені мама таку історію…
- джерело.
Колгосп розорили, хлібопекарню закрили. Вже нічого не залишилося, чого говорити про нинішній час. Робочих місць там просто немає. Два магазина продуктових на все село і все.
Школа в райцентрі, кожен день приходить звідти шкільний автобус за дітьми. Лікарня теж у райцентрі. Сподіваюся, ви зрозуміли, забутого села.
Ну а раз село, всі знають один одного, плітки і новини розлітаються в мить.
Є там одна сім’я: попивають іноді і чоловік і дружина, і як і личить таким – плодяться як кролики. Коли у Леськи було вже три сина, вона все бігала і всім говорила:
– Ой, буду нapoджувати, поки дівчинку не нapoджу. Хочу дівчину.
Те, що живуть вони на одні допомогу від держави – це окрема тема. Діти завжди в лахмітті, звичайно, нічого путнього не бачать, та й самі по розвитку відстають.
Ну, і, бачать в селі, знову череватим – четвертим. Пузо велике вже:
– Ну, що, дівчинка?
– Ні, пацан знову, кажуть лікарі. Ну, нічого, дав Бог зайчика, як то кажуть. За п’ятим сходжу, може пощастить.
Минув час – живота немає, ну все значить нapoдила, а дитину-то і не видно четвертого. І сама на люди не показувалася довго. Потім і з’ясувалося, що кинула вона його в пoлoгoвому будинку. Написала відмовну.
– Ми вирішили з Женькою, що вистачить нам дітей, раз з дівчинкою не вийшло. Та й лікарі сказали не здоровий він, говорили треба якийсь препарат купувати, їхати в край лікувати, а звідки у мене гроші?
І куди я поїду? Довелося відмовитися.
Це говорила вона своїй «подрузі» по секрету, яка на все село потім роздзвонила.
Але і на цьому ще не все. Тепер, вся сіль історії … Зараз Світлана знову пузо вже велике, але кого вона чекає, і що буде з п’ятою дитиною – ніхто поки не знає.
Мабуть, після того як все село її засуджувала пів року за той вчинок, вирішила по менше язиком молоти.
