До відправки потяга залишалося 15 хвилин, але стояти на пероні навіть під лагідним ранковим сонечком Марині не хотілося. Зайшла у купе. «Завтра я знову побачу Сергія», – полетіла думками до коханого.
Бабуся не раз казала Марині: «Не бери чужого, будуй своє. Навіть коли він піде із сім’ї, ніколи твоїм не буде: сина з голови просто так не викинеш. Ти молода, тобі твоє життя і щастя будувати треба. На чужому горі його не збудуєш». Марина враз згадала, як домовлялася з Сергієм зустрічати разом останній Новий рік. Сина мав відправити до тещі, дружині скаже, що терміново на роботу викликали. Вона ще з обіду відпросилась у начальства, навіть на бокал шампанського не залишилася. Готуючи вишукані страви, весело поглядала на пухнасту зелену красуню, яку Сергій приніс напередодні: «От він зараз прийде – і ми почнемо її наряджати. Вперше разом, по-сімейному». Годинник пробив дев’яту, десяту, одинадцяту… Сергія не було. Марина сиділа вся така нарядна, у новому платті, із зачіскою, макіяжем і ще сподівалася, що от-от у двері подзвонять. Подзвонили. Тільки не у двері. Підняла слухавку мобільного і почула шепіт Сергія: «Теща захворіла, малий залишився вдома. Прийду як завжди. Цілую». Вона безсило опустила руки: як же їй набридло проводжати старий рік самій. Сергій о 12-й годині піднімав келих шампанського з дружиною і сином. І лише 1 січня вдень приходив до неї, своєї коханки, зустрічати Новий рік… Ялинка так і зосталася стояти у кутку без прикрас.
А ще зрадлива пам’ять повернула в один з літніх вечорів. Він запросив її у ресторан-караоке. Вони співали старі пісні про любов, було дуже весело, Сергій мав залишитися з нею на всю ніч. Та коли вони пішки поверталися вечірнім містом, раптом «ожив» його мобільний. «Так, добре, скоро буду», – чеканив слова. Він потягнув її до найближчої аптеки, вийшов звідти з пакунком медикаментів: «Пробач, доведеться йти додому, щось мій хлопець себе погано почуває», – ніяково посміхнувся. Ще й досі Марина пам’ятає, як різонуло її тоді це слово: «додому».
Двері купе роз’їхалися. «Провідниця», – промелькнуло у Марининій голові. Натомість перед нею стояв симпатичний молодий чоловік у камуфляжі.
– Гарний сьогодні день, – замість привітання з посмішкою промовив.
– Можливо, – трішки розгублено відповіла Марина.
– Раз нам уже їхати декілька годин, давайте знайомитися. Мене звати Олег, – не знімаючи посмішки з обличчя, військовий сів напроти.
Він говорив спокійно, усміхаючись, їй практично нічого й не треба було відповідати. Олег виявився дуже цікавою людиною. Захоплювався туризмом, де тільки не був! У горах Кавказу і Тянь-Шаню, на Памірі, Камчатці… І так захопливо розповідав! А як умів слухати! Вони пробалакали цілу ніч. Марина забула геть усі свої проблеми і не помітила, як сплинув час. І тільки коли потяг наближався до станції, вона згадала, що на пероні її мав чекати Сергій. Умить стала серйозною. Олег помітив зміну у настрої супутниці.
– Марин, я приїхав по службі – частину вивели з АТО і зараз вона дислокується у вашому місті, я тут нічого не знаю. Може, проведеш екскурсію?
Вони обмінялися телефонами. Перед виходом з вагона Марина забарилася – чомусь не захотіла, щоб Олег бачив її із Сергієм. А він не став наполягати на проводжанні, тільки сказав, що обов’язково передзвонить. Сергія на пероні не було, і телефонувати йому вперше за три роки Марині не схотілось.
З Олегом, як і домовилися, побачилися через день. Він її зустрів з великим букетом ромашок.
Вона показала йому центральну вулицю, обійшли парк, їли морозиво у літньому ресторанчику, навіть на атракціонах каталися. До кінця дня у Марини все міцнішала думка, що вона не хоче розлучатися із цим чоловіком. І раптом Олег випалив зненацька:
– Давай зайдемо в гості до моїх знайомих!
Марина обімліла, коли двері квартири відчинив… Сергій. Чоловік оторопілими очима дивився на свою коханку і, схоже, не розумів, що вона тут робить.
– Олежику, а що це за красуня з тобою? – постала за спиною чоловіка Алла.
– Моя дружина, Марина, – просто відрекомендував Олег. Сергій тільки очі вирячив…
У кімнаті було гамірно, всі запрошували прибулих за стіл – негайно випити чарку і закусити.
– Не пояснювати ж, що ми тільки вчора у потязі познайомилися, – прошепотів Олег на вушко Марині. – А так зразу все всім зрозуміло, – він пильним довгим поглядом подивився на жінку. – А розписатися ми хоч завтра можемо, я ж військовий, мені місяць для роздумів не треба.
Ні на мить Марина не пошкодувала, що зв’язала свою долю з Олегом. Сергій після того вечора декілька разів намагався з нею зустрітись і поговорити. Але Марина була непохитною: вона хоче будувати своє життя.