– Прийшла і верещить: “Я тебе закрию!” А я сміюся, бо маю волосату руку – покровителя. Серйозний депутат за мною стоїть, – каже на початку року Остап.
- джерело.
Має в селі магазин. Сільрада хотіла забрати його під церкву, але Остап проплатив довгострокову оренду й віддавати приміщення відмовився. Місцеві прозвали його крамницю “Жіночі сльози”. Бо продає чоловікам суpогaтний aлкoгoль з-під прилавка, молоді – кoнoплю.
– Я стільки вже заробив, що це приміщення міг би й викупити. Але навіщо? Все й так практично моє, – хвалиться. – Знаєш, скільки на мене заяв у поліції і сільраді лежить? Мільйон. І толку. Нічого мені ніхто не зробить.
Нещодавно знову зустрічаємося. Остап понурий.
– Літом закриваюся. Назавжди, – говорить. – До мене в магазин пaxани зі Львова приїхали. Сказали, що купують крамницю собі. Думав сперечатися. Але глянув на ті бриті голови, кілограмові золоті ланцюги, машини – і жаxнувся. 1990‑ті повертаються.
– А як же твоя “волосата рука”? – питаю.
– Знайшлася ще волосатіша.
Автор – Юлія Ліпіч(Gazeta.ua)
