“Чоловік добу пролежав на бетоні, думали, що загинув, тож подали як “200-го”: евакуйована з “Азовсталі”



24-річна Анна з Маріуполя 65 днів виживала в бункері на “Азовсталі”. Вона ховалася там зі своїм сином Святославом, якому на той час було 3,5 місяця, і він був наймолодшим заручником фортеці “Маріуполь”.

Пише - джерело.

Також на “Азовсталі” перебував чоловік Ані, щоправда у лавах захисників України у складі полку “Азов”. Анні вдалося евакуюватися, а її чоловік зараз перебуває у полоні в окупантів.

Дівчина, яка зараз перебуває у безпеці, поспілкувалася з журналістами “Сніданку з 1+1” і розповіла про те, як минули понад два місяці її життя у бункері “Азовсталі”.

Як ви, Аню, як ваш син зараз?

Зараз ми наче в іншій реальності, і ті події, які ми пережили, нібито, не про нас. Це таке відчуття, наче ми читали книжку, чи були героями якогось фільму, але тепер потроху повертаємося до того життя, яке було раніше, але, на жаль, без багатьох наших друзів, знайомих, без нашого будинку і також без нашого батька, бо саме зараз він не з нами, він перебуває у полоні. Але ми дуже на нього чекаємо.

Аню, чому ви не виїхали з Маріуполя в перші дні? Чому Вам це не вдалося?

Спочатку ми думали, що війна не буде затяжною. Ми думали, що це буде такий локальний конфлікт, який був 2014 року, що можливо, нам треба перечекати тиждень у бомбосховищах, а потім ми повернемося до наших осель. Але, на жаль, все сталося не як гадалося, і два місяці ми провели у підземеллі.

Як був побудований побут на “Азовсталі”? Що ви їли там?

Було таке, що ми робили суп з макаронів, але “суп” – це надто голосно сказано. Цей суп був просто макарони та вода. Одного разу нам пощастило – ми знайшли пачку панірувальних сухарів і цими сухарями змогли розводити цей суп і робити його більш калорійним. Ми на заводі знайшли пакетик манки і також варили суп. Потрібно було кип’ятити воду на свічці. Я брала металевий кухлик і в ньому кип’ятила воду. Дітям ми давали трошки хліба, їм було важко тримати себе у руках. Дитина трохи їла цього хліба, а частину залишала на потім. Це дуже прикро, що у 21 столітті дитина має задумуватися над тим, чи з’їсти цей хліб зараз, чи залишити частину, щоб з’їсти потім.

Рашисти обстрілювали завод із повітря, суші, з моря, як реагував ваш син?

Спочатку він плакав, бо гучні звуки його дуже лякали, але потім він звик до цього і вже зміг спати. А коли була ударна хвиля, коли наш бункер хитало як на хвилях, я навіть можу сказати, що він засинав. Ліхтарик у бункері був його улюбленою іграшкою. Навіть зараз, коли він плаче, я даю йому ліхтарик, і він тоді заспокоюється.

Хоч він і маленький, але я знаю, що він вас підтримував. Як він це робив?

Він підтримував не лише мене. Однією своєю посмішкою він міг підтримати усіх. Навіть коли були складні моменти, коли ми думали, що вже не виберемося. Але коли ти бачиш це маленьке диво, коли в тебе є мотивація, зробити все, щоб це диво вижило і в нього було майбутнє.

Ви вели щоденник війни. Чи є там якісь записи, які ви не можете перечитувати?

Це день, коли мій чоловік вирішив приєднатися до полку “Азов”. Тоді я зрозуміла, що війна для нашої родини буде дуже довгою.

Ваш чоловік боронив країну ще від 2014-го. На 3-й день, якщо я не помиляюся, він пішов до “азовців”. Де зараз ваш чоловік?

Він був евакуйований з “Азовсталі” разом з іншими військовими. На жаль, я не знаю, де він зараз перебуває. Він був тяжко поранений і зараз може пересуватися тільки на милицях. У нього серйозне поранення ноги і я не знаю, чи нам вдасться її зберегти. Але сподіваюся, що ми знайдемо хороших лікарів і він в майбутньому він ще буде показувати Святославу, як кататися на велосипеді.

Чи ваш чоловік зв’язувався з вами після того, як їх евакуювали?

На жаль, ні. Вже понад тиждень у мене немає жодного зв’язку з чоловіком. Я не знаю, в яких умовах він перебуває, чи його не катують, чи в нього є доступ до питної води, до їжі, медикаментів. Тому я дуже сподіваюся, що “Червоний Хрест” і ООН стежать за цим. Військові – герої, вони зі сталі, але вони разом з тим з плоті і крові – відчувають біль прострелених кінцівок, контузій і біль, що не можуть побачити рідних. Дуже прошу усіх допомогти нам повернути наших героїв.

Ми з вами не військові експерти, хоча мені іноді хочеться бути військовим експертом. На вашу думку, чи міг бути інший сценарій евакуації наших бійців з “Азовсталі”?

Так, ми це багато разів обговорювали. Мій чоловік навіть говорив, що не знає, чи взагалі вибереться живим. Він на 100% був впевнений, що він звідти не вийде. Це дуже боляче чути, коли ти розумієш, що людина просто прощається з життям. У цій ситуації не було іншого виходу. Бо, на жаль, перемовини з президентом путіним, я так думаю, зайшли у глухий кут. Просимо інші країни посприяти у поверненні наших хлопців, бо якщо з ними щось станеться, це буде означати не лише поразку України, а й усього цивілізованого світу. Що весь світ програв жорстокості, рашизму і геноциду.

Було кілька спроб евакуювати вас і одна з цих спроб, 23 квітня, мало не закінчилася для вас трагічно. Розкажіть, будь ласка, що сталося?

Я можу сказати, що це був найстрашніший день життя у бункері. Вранці прийшли українські військові і сказали, що ми будемо евакуюватися, але почався обстріл. Росіяни з дрона побачили наше бомбосховище і почали його прицільно обстрілювати. В результаті цього обстрілу 4 наших військових були поранені. Ми зрозуміли, що нам потрібно перебувати у бомбосховищі й ми спустилися туди разом з військовими. Росіяни вибрали таку тактику – обстрілювати прицільним вогнем усіх, хто пересувався біля нашого бомбосховища. Ні військові, ні цивільні не могли вийти. Дрон курсував над нашим бомбосховищем 12 годин. Ми взагалі втратили надію, що можемо вийти з того бункера. Але це було не найстрашніше. О 10-й годині вечора на нас кинули величезну бомбу. За словами військових, її вага становила близько 3 тонн. Це протибункерна бомба, і саме через неї вся наша будівля 5-поверхова склалася як картковий будиночок, і два евакуаційні виходи були заблоковані. Нас присипало. Вранці прийшла група військових і нас відкопували.

Скільки людей було у бункері разом із вами?

Нас було 75 людей і серед них 17 дітей.

Чи були з вами у бункері проросійськи налаштовані люди?

На жаль, так. І тому було дуже важко перебувати там з такими людьми. Ми багато з ними сварилися, доводили їм, що це не наші військові нас обстрілюють. Росія надавала багато фейкової інформації, а ці люди вірили. Важко було їх переконати, що потрібно критично мислити, оброблювати інформацію і піддавати сумніву.

Знаю, що 30 квітня була ще одна спроба евакуювати цивільних з “Азовсталі” і вона була, на щастя, вдалою. Але сталося те, на що ви не очікували. В автобус, коли ви їхали, зайшли російські військові. Куди вони вас повезли?

Коли нас вивезли з “Азовсталі,” нас повезли до селища Безіменне. Зараз це один із фільтраційних таборів. Це дуже важка частина історії, бо ми взагалі не думали, що таке може з нами трапитися. Бо коли нам сказали. що це евакуація, ми подумали, що ми просто їдемо до Запоріжжя, але, на жаль, все було по-іншому. Жінок завели у перший намет. У цьому наметі нам сказали роздягатися, знімати усе, навіть білизну. Вони почали обшук, оглядали усі частини тіла. Огляд робився у рукавичках, але ці рукавички ніхто не змінював. Одними рукавичками вони дивилися усіх жінок. Моя ситуація була важка, бо я дружина військового, тим паче азовця.

Коли вони побачили мій паспорт, зрозуміли, хто я, бо в них є уся інформаційна база наших військових. До мене одразу приставили чоловіка з ФСБ, який почав мене розпитувати стосовно мого чоловіка – де він зараз перебуває, його звання, які татуювання має. Тут мені допомогла моя французька, бо до мене підійшов чоловік з “Червоного Хреста”, він зрозумів, що на мене зараз психологічно тиснуть. Коли росіяни побачили, що я розмовляю французькою, вони стали легше до мене ставитися і навіть сказали таку фразу: “Передай їм, що ми тебе тут не їмо”.

На щастя, вам вдалося вирватися, вас відпустили і доправили до Запоріжжя. Що найперше ви зробили, коли опинилися у відносній безпеці?

Найперше я зателефонувала чоловікові, бо в нас 2 місяці не було зв’язку, і я дізнавалася якусь інформацію з того, що мені розповідали його побратими. Мені потім сказали, що його подавали як 200-го, як загиблого, що майже добу він пролежав на бетоні після того, як його було поранено, тому що вони думали, що він загинув. А потім його забрали і доправили до шпиталю. Я потім вже дізналася від своїх друзів, яким вдалося вирватися і вони підтримували зв’язок з моїм чоловіком, що у нього була можливість евакуюватися вертольотом, коли він був поранений, але він відмовився, бо в бункері залишилася я та наш синочок.

У вас залишаються рідні чи друзі в Маріуполі? Чи є з ними зв’язок?

Моя бабуся залишилася в Маріуполі і, на жаль, з нею немає жодного зв’язку. Відколи я евакуювалася, я з нею не розмовляла і не знаю, чи жива вона. Я знаю, що в Маріуполі зараз справжня гуманітарна катастрофа.

Як ви думаєте, чи можна було уникнути такого пекла, такої катастрофи?

Тільки за підтримки інших країни і за умови постачання зброї. За чисельністю росіян дуже багато. Якщо путін не зупиниться в Україні, він піде на Європу. Вся демократія у Всесвіті зараз вирішується на території України.

Ви хочете повернутися до Маріуполя?

Так, звичайно. Мені часто сниться Маріуполь, що я прокидаюся вдома, що поряд мій чоловік, що ми годуємо нашого сина. Що поруч мій собака, якого я розшукую, але розумію, що може й немає сенсу, бо зараз людей важко знайти. Я думаю, що ми обов’язково повернемо Маріуполь, і він знову буде українським, але нам потрібна допомога інших країн, щоб відновити його якнайшвидше.

Нагадаємо, що російські загарбники, які оточили Маріуполь, відкрили в місті ще один пункт для фільтрації українців просто у приміщенні великого магазину.


Залишити коментар:


Останні новини: