Анна поїхала в Італію однією із перших. «І що їй ще треба», – судили її односельці. «Он який будинок має, триповерховий, ні в кого такого навіть близько в окрузі нема. А їй все мало».
- джерело.На чужину вирушила Анна в 45 років, 20 років тому. Її чоловіка не стало раптово, добрим був господарем, вмів і заробити гроші, і вкласти їх вигідно. Дім збудував величезний – на заздрість всім друзям і односельцям. Двоє дітей підростало – син Матвій і донька Лариса. Коли Анна поїхала, діти вже були дорослими, донька навіть заміж вийшла, а син тільки збирався одружуватися.
Так як першою створила сім’ю донька, Анна віддала їй їхній великий будинок. Мовляв, живіть, господарюйте. Зять теж ніби непоганий прийшов, роботи не боявся. Анна щомісяця присилала Ларисі гроші, щоб та змогла зробити відповідні ремонти і довести дім до пуття.Сина теж не образила, віддала йому велику земельну ділянку під будівництво, а потім, за мамині гроші Матвій збудував і собі будинок в два поверхи.
Приїжджала Анна додому рідко, кожну копійку берегла, щоб даремно не пропала. А потім вона зустріла Роберто, самотнього італійця, з яким у неї зав’язалися стосунки. Проте Анна не припиняла працювати і присилати дітям гроші. Але тепер вже почала і собі щось відкладати, бо бачила, що біля дітей на старість їй місця не буде.
Тому подумала про себе і купила собі однокімнатну квартиру в багатоповерхівці і ще раз поїхала до Італії, де її чекала і робота, і Роберто. Ключі від купленої собі квартири Анна залишила синові, з умовою, що присилатиме йому гроші, а він там зробить гарний ремонт.
Все ніби так і було, але коли Анна знову приїхала додому, то була дещо ошелешена – син пустив в мамину квартиру свою доньку з чоловіком і маленькою дитиною. Виганяти вона їх не вигнала, адже це, по суті – її рідна внучка. Але синові сказала, що це вже його проблема, де житиме його донька.
Син на це дуже образився, назвав Анну жадібною. «Ти ж собі ще заробиш, а тут дітям нема де жити», – кинув як докір Матвій матері. Тепер він збирається продати будинок за містом і купити дві квартири – собі і доньці. З будинком він розлучатися не хоче і звинувачує в усьому Анну, мовляв, це її жадібність привела до того, що йому треба продавати будинок, в який він вклав стільки сил і грошей.
Поки син вирішував свої справи, Анна зняла квартиру і жила там, поки знову не поїхала в Італію. Вона продовжує спілкуватися з дітьми, по можливості допомагає їм, але не так як раніше, і жити з ними не хоче. Так, каже, ми – рідні, але нянькою ні в кого я бути не хочу.
