– Вам не в хірургію треба, шановна, а в пологовий! – загадково-знущально посміхнувся лікар приймального відділення юній пацієнтці, яку щойно привезла карета «швидкої» з апендицитом.
Того ж дня Оля народила гарненьку дівчинку. Шукати паразита, який «спортив» життя шістнадцятирічній дочці завклубші, довго не довелося – Вітьок жив по сусідству. Він був на рік старший і якраз закінчував школу. Дружили діти з самого дитинства, на танці бігали разом, але не догледіли батьки, коли дитяча дружба переросла у щось більше. І це «більше» лежить тепер у рожевому конвертику, посапує носиком, не підозрюючи, які війни розгораються в селі довкола його появи.
Вітьку Ольчині мама з татом вдома не застали. Зате батькам його дісталося!
– Хочте не хочте, готуйтеся невістку з онучкою зустрічати! – поставив жирну крапку у розмові Олин тато.
Новоспечені дідусь і бабуся все заперечували, бо не могло такого бути, щоб їхній синок їм не признався в такому. На допиті син сказав, що «це» було у них лише раз. Хіба він думав, що діти бувають і з першого разу?
– Дурень ти дурень! Ти ж собі життя занапастив! – причитала мати. – От тобі вивчився на воєнного, от тобі світу побачив!
– Чого ти його вже хорониш?! – цикнув сердито батько. – Все буде так, як було. Від дитини ми не відмовляємося, помагати будемо. Але Олька рота на тебе хай не роззявляє. Вчитися поїдеш. До Москви, як і планували. Там дядько живе, поможе. Додому не приїжджатимеш, поки тут все не вляжеться. А там життя покаже…
Вітя ще поривався зайти до сусідів, хотів побачити донечку, з Олею поговорити. Але дуже боявся її батька, бо той казав, що ноги поперебиває, якщо він ступить бодай на їхній двір. Із села його вивезли вночі, як злочинця. Доправили до міста, посадили на московський потяг і…
У військове училище Вітька не вступив. Чи то в дядька не ті зв’язки були, чи надто хлопець перейнявся своїм несподіваним батьківством, і наука геть не лізла в голову. Загримів тієї ж осені до армії. А в селі тим часом тривала холодна війна між двома родинами. Олині батьки горе-сватів до онучки не підпускали, бо вони хоч і бідні, але горді. Нехай тепер у них серце крається, коли внучка по подвір’ю бігатиме і в їхній бік навіть не подивиться.
Коли дівчинці виповнився рік, молода мама поїхала до обласного центру – там якраз нова фабрика відкрилася й треба були робочі руки. Навіть вступила до політехнічного інституту на заочне. Через трохи посватав Олю луцький хлопець. Теж син-одинак і з квартирою. Коли його мама дізналася, що невістка з «причепом», хлопцеві було непереливки. Свекруха взялася й за Олю, навіть гроші їй пропонувала, щоб вона відмовилася від її Костика. Молоді все одно побралися і пішли жити в гуртожиток. Невдовзі отримали малосімейку, забрали донечку з села і зажили, як люди.
І все було б добре, якби одного разу Ольга не приїхала додому із села трохи раніше, як планувала. Костя її не зустрічав, бо мав десь їхати по роботі. Притягнувши дві здорові торби з харчами на третій поверх, вона відчинила ключем двері, зайшла до квартири і побачила в своєму ліжку…сусідку по поверху. Тоня мала чоловіка, діточок двійко, але дуже хвацька була до чужих чоловіків.
Після цього випадку сімейне життя Олі закінчилося. Заміж їй більше не хотілося та й не траплялося нікого путнього. Жила заради доньки. Гарувала на кількох роботах, щоб її Тамарочка ні в чому не нуждалася. Економила на собі, щоб дочка, як лялечка була. Їздили щороку відпочивати на море. Тільки дуже не любила, коли дитина їхала у село до бабусі. Про татка дівчинка ніколи у неї не питала, бо знала, що на цю тему у них табу. Їй навіть було заборонено ходити біля сусідського двору. Чому – не могла второпати. Вже коли підросла, сільські дітлахи розказали, що там живуть її дідусь і бабуся по батькові. Та дід якось швидко помер, а бабу забрав до себе син у місто. Хату продали, і про тата Тамарі знов довелося забути. Поки не закінчила школу й не ошелешила маму новиною: вона їде в Москву вступати в університет.
– Чому в Москву? Чому не в Київ, Львів? У нас що, інститути не такі? – допитувалася в доньки шокована Оля.
А та плела щось про престижність, про якість освіти. Хоч насправді їхала в Москву заради єдиного – знайти батька. У неї було таке непереборне бажання побачити його, почути його голос… Вона ніколи нікого не називала цим словом. А мама цього не зрозуміла…
Тамара навіть адресу його розшукала. У селі залишилася далека батькова родичка, вона й дістала телефон і московську адресу. Коли вперше йому дзвонила – думала, серце від хвилювання розірветься! Довелося кілька разів набирати, поки взяв слухавку. Такий приємний голос, тембр. Вітя навіть не здивувався її дзвінку, ніби чекав його. Сказав, щоб приїздила, що допоможе чимось. І вона поїхала…
Вітьок працював простим інженером. Одружився пізно, мав сина й доньку. Старшу дочку він відразу познайомив з меншими дітьми і дружиною, яка не зробила з цього трагедії, хоч і могла. І допомагав Тамарі, чим міг, поки та вчилася в університеті. Хоч не було особливо як розігнатися на зарплату інженера. Та якщо край потрібні були гроші – дівчина йшла до нього. То картоплі з дачі привезе, то яблук. Для Тамари не це було головне. Тато приїде в гуртожиток, вони сидять, розмовляють, він щось про своїх малих говорить, які вони у нього талановиті, на яких олімпіадах перемагають. І навіть не запитає, як у неї справи, чим вона живе, що думає, про що мріє.
– Із захопленням слухаю все це і навіть не серджуся на нього. Дивлюся в його очі, на його ледь сиве волосся, на губи, геть такі, як у мене. Мені нічого не треба: ні його допомоги, ні поради. Я все йому пробачила. Я просто насолоджуюся, що у мене є тато. І намагаюся якомога частіше перебивати його монологи, при цьому обов’язково вставляючи слово «тату». Бо я так довго до цього йшла і так цього хотіла. І не мала кого називати цим прекрасним словом. Ми й сьогодні дружимо з ним, – згадує ті щасливі моменти вже геть доросла донька Ольги, яка приїхала до Луцька провідати свою стареньку матір.
Там, у Росії, Тамара вийшла заміж, народила двійко дітей. Маму намагається провідати хоча б два рази у рік. Бо відчуває якусь провину перед нею. За те, що любить не лише її, а й свого «непутьового», як казала покійна бабуся, тата.
– Вгадайте, чому прийшла і розповідаю вам, журналістові, історію свого життя? Може, мама випадково прочитає мою сповідь і нарешті пробачить тата? Знаєте, про що мрію найбільше? Що приїду колись до Луцька з татом і помирю їх. Щоб жили прощені…
