– Настя, ми з Сергієм завтра їдемо. Він мені зробив такий сюрприз! – Як? Куди? – розгублено запитала Настя і округлила свої карі очі. – В Таїланд! Уявляєш, як він мене любить? Олена мрійливо склала руки разом і закинула голову, задумавшись. Джерело
- джерело.
– Але, мама, мені ж всього тринадцять. А як же я? – Ми їдемо лише на місяць, – махнула рукою Олена, – тобі буде корисно пожити одній. – Але, мамо … – Ніяких «але»! – розсердилася жінка. – І не псуй мені настрій. Марш в свою кімнату. Хоч би раз пораділа за матір …
Далі Настя не слухала, вона шмигнула носом і впала на своє ліжко. Сергій не був для неї батьком, не був і вітчимом. Він просто не помічав її. Зате Олену носив на руках. Схоже, йому б дуже хотілося, щоб Насті не було зовсім. Але тут вже нічого не вдієш. Засмучена дівчинка схопилася, ніби її вдaрuло стрyмом, і кинулася в кімнату.
– Я придумала! – викрикнула вона на ходу, як раптом краєм ока помітила в кімнаті Сергія. Вони обіймалися, і Настя чомусь поспішила відвернутися. – Я придумала, що можна зробити, – повторила вона, стоячи обличчям до стіни. – Що ще? – відірвавшись від свого чоловіка, невдоволено запитала Олена.
– Я поживу у бабусі, поки вас не буде. – Ні, – грізно відповіла Олена, – не смій до неї ходити. Ця стара вiдьма … Ні. Навіть не думай. Настині очі заполонили сльози, і вона втекла в свою кімнату. З ранку вона зрозуміла, що в квартирі – тільки вона, і маминих речей немає.
Настя важко зітхнула і відправилася в свою кімнату. Вона зібрала все необхідне і попрямувала до бабусі. Мама її батька дуже любила дівчинку і з радістю прийняла її. Цілих півтора місяці Настя щасливо жила разом з бабусею.
Їй здавалося, що всі проблеми відступили. І тепер вона – частина справжньої сім’ї. Люблячої і затишної. Одного разу Раїса Георгіївна – бабуся Насті – тихо сказала: – Настенька, прости, але твоя мама напевно вже повернулася. Я б із задоволенням жила з тобою і далі, але … – Гроші? – сумно запитала Настя. Бабуся похитала головою.
– Але як же … – пробелькотіла Настя, – Мама ще не повернулася. Я точно знаю. Вона б попередила.
– Ти живеш у мене вже більше місяця. – Що? Настя глянула на календар, насупилася і повільно опустилася на стілець.
– І правда. Через півгодини вона була на порозі своєї квартири. Двері відчинила щаслива Олена і застигла з непідробним подивом в очах. Настя посміхнулася.
– Дочка … – промовила ледь чутно Олена, – я забула … Зовсім забула про тебе. – Зрозуміло, – відповіла Настя і, розвернувшись, попрямувала назад до бабусі. У під’їзді її наздогнала мати. – Почекай, Настя. Вибач мене. Я не знаю … Він так впливає на мене.
Я забуваю про все. – Мені потрібні гроші, – сухо сказала Настя. – Так. Добре. Звичайно, – Олена простягнула дочці зім’яті купюри, – ти пробачиш мене? Ти пробачиш? – Хіба тобі є до цього справа? – байдуже знизала плечима Настя і відвернулася.
З тих пір Настя бачилася з матір’ю тільки по вихідним, приходячи до рідного дому за грошима. А одного разу Настя застала мати з пляшкoю в руці і без Сергія. – Він пішов, – тільки й сказала Олена.
– Він пішов. Її очі повні байдужості невизначено дивилися кудись вперед. Настя дивилася на це мовчки, а потім тихо запитала:
– Ти коли-небудь любила мене? Олена повернула голову в її сторону і байдуже глянула на дочку.
– Він пішов. Настя розвернулася і швидко вибігла з будинку. Трохи пізніше вона знайшла роботу і намагалася допомагати бабусі, як могла. Що трапилося з матір’ю, вона не знала. Проте прірва в її душі так і не заросла.
