Хочемо розповісти вам про життя-буття соціальних сиріт. Це – важка морально-етична й навіть подекуди тpaгічна тема. Це більше, ніж проблема. Це – наші реалії. Ми живемо поруч із дітками, яких батьки залишили на виховання бабці, тітці. Словом, найближчим родичам. Але одне стає ймовірно ясним у наших реаліях, якщо ти їдиш за кордон заробляти гроші, знай що ти ставиш на вагу, час назад, нажаль не повернеш, а втрачений час дитячого дитинства й поготів. Інколи дивишся на таких діток і думаєш, може б життя у них склалося б інакше, якби вони замість шоколадки та нових черевичок привезених за кордону, мали просто поруч мамину ласку та прочитану казочку вночі.
- джерело.
Не можна засуджувати цих батьків. Бо не з легкого життя вони стають трудовими мігрантами. Але часом навіть не підозрюють, як страждають їхні чада. Сумують за мамою, за татом. Озлоблюються. Хворобливо реагують на світ. Втікають із дому. Смaлять. Рoзпивають aлкоголь. Здається, впродовж стількох років ми навчилися не помічати їх. На Закарпатті здавна так повелося, що батьки виїжджають на сезонні роботи. Але завдяки безвізовому режиму з ЄС закарпатські села можуть лишитися без матерів. Пише novzak.uz.ua
Батьки і діти
П’ятирічна Катруся вибігла мені назустріч на вулицю і розплакалася.
– Бабко Оленко, йсе не моя мама. Ти казала, що мама приїде на Великдень. А її немає.
– Ви просто схожі на її маму, – каже жінка й переливає мені з відра свіже молоко в банку. – Йся дітина не хоче ні їсти, ні бавитися, у садочок ходити. Лиш на заборі висит. Я не можу пантрувати ї цілий день. У мене корова, свині, та й ходжу в райцентр почерез день на роботу. Донька хоч і висилає гроші, але малій тяжко. Боюся розбалувати.
– Тьотю, а як вас звати? – питає мене. – Я думала, ви моя мама. Бабо, бабо, но коли вже мама вернеся з Праги?
– Катько, пак уже мільйон раз им ти казала: на Великдень. Пусти тьотю дому, її хлопчик малий чекає.
– Тьотю, а як звати вашого хлопчика?
– Любчик, – витираю сльози Катрусі. Дівчинка вхопила мене за руку і притулила до щоки.
– Знаєте, тьотю, мені мама снилася. Що привезла мені багато-багато подарунків.
– А ти чому в садочок не хочеш ходити? Ходи, і мама буде тебе хвалити, коли приїде.
– Тьотю, а можна з вами? Я буду вашою, можна? А який у вас хлопчик? Маленький? – не заспокоювалася Катя. – Я буду його бавити.
– Маленький, – погладила дівчинку по голові. – Хлопчик хворенький, кашляє. Тобі не можна зі мною, бо й ти будеш хвора.
– Но та най п’є ваш хлопчик наше козяче молочко. Хоч я го сама не люблю. Таке противне, – скривилася.
У Катерини, крім мами й бабусі, нема нікого. Світлана розлучилася з чоловіком, коли малій минув рочок.
– Не довчилася. Мусила кинути університет, бо дуже їй свербіло. А тепер – по заробітках. Може си там рядного чоловіка найде, – зітхає пані Олена. – Татко Каті був непутящий: пив і гуляв. Не чоловік, а пекло.
– Тьотю, приходіть завтра за молочком для вашого хлопчика.
Катруся з бабкою провели мене до воріт. Чула, як знову розплакалася дитина.
Дорогою додому йшла і думала про Катьку. Без батька й без матері – на шиї у бабки. Та хоч і молода ще, але ніколи не замінить внучці маму.
Пригадую, в одному з ужгородських дитсадочків робила опитування малечі. Це було до дня Святого Миколая. І от одна дівчинка надривним голосом відповіла мені: «Не хочу подарунків. Хочу, аби моя мама повернулася з Москви. Вона поїхала туди бавити чужу лялю. А мене покинула на бабусю й дідуся. Я не бачила її вже два роки – лише на фотках».
І тут я зрозуміла одну річ: соціальні сироти дорослішають швидше, ніж інші – щасливі – діти. Бо ця чотирирічна «кнопка» розмовляла зі мною, мов доросла.
– Я чую тільки голос мами по телефону двічі на місяць, – поскаржилася. – Вона не приїжджає ні на Новий рік, ні на Різдво, ні на Великдень. Не треба мені її подарунків. Мені треба її – живу, – ображено відрубала.
Вихователька пояснила, що ця дитина розумна не по роках. Але сумна. Може розплакатися без причини. Але причина є. Погодьтеся!
Батьки Олександри поїхали в Німеччину, коли дитині виповнився лише місяць. Із тих пір дівчинку доглядає бабуся. Коли Сашці було два роки, тато й мама подарували їй братика. Народили там – у Німеччині, привезли додому в село. І знову поїхали. На руках у бабусі опинилися двоє малят. Благо, сусідка-медсестра постійно допомагала. Діти вже виросли. Їхні батьки переїхали в Англію, купили квартиру, кличуть тепер до себе. Але Олександра й Микола відмовляються. Відповідають їм грубо: « У нас немає татка й мами. У нас є лише бабуся Тамара. Ми з України нікуди не переїдемо. Ми не знаємо вас».
Батьки теж рідко приїжджали в рідне село до дітей. Були роки, що й зовсім не появлялися. Тамара Василівна дала гідне виховання внукам, тільки, як сама каже, не зуміла прищепити любов до батьків.
– Та хіба ж любов можна прищепити? Син із невісткою гарували всі ці роки за кордоном. Я не раз заплакала за ними. Вмовляла, щоб хоч невістка вернулася. Як то серце материнське не болить за діточками? Не знаю, може, й боліло. Видно, невістка не захотіла лишати там мого сина. Переживала, аби друга не відбила. До чорта такі переживання, коли тепер рідні діти зреклися їх. Вони мають усе – від мобільних до скутерів, але не мають найголовнішого: батьківської любові. Ставляться до вітця й матері, як до мeртвих.
На жаль, є родини, в яких усі на заробітках. І син із невісткою. І донька із зятем. Історія схожа – тільки проблем більше. Бо на одну бабусю – відразу четверо малих. І та бабуся з лікарні не виходить. То в одної дитини ацетон підвищується, то в другої.
– Лікарі пояснили мені, – каже пані Галина, – що внуки пережили сильний емоційний стрес. Це треба було чути, як вони верещать не своїм голосом, коли мами й тата від’їжджають. Так на пoхoроні не плачуть. То мучуся тепер. Побило би цю державу, якщо інтелігенція не може тут вижити за такі мізерні зарплати.
Історія одніє дівчинки – майже тpагічна. Мама роками працює в Празі. Доньку віддала бабусі. Та її виростила, викохала. Але щось пішло не так у тінейджерському віці. Бо довелося 14-річну дитину відвести на aбoрт. Мати-зозуля, звісно, не знає. Бабка поклялася, що нічого не розкаже. Бо інакше внучка обіцяла втекти з дому або покінчити життя сaмoгyбством. Та село є село. Наступного дня плітки про aбoрт поширилися в кожну вуличку.
– Та звідки взнали? – у розпачі бабуся. – Видав, якась «добра» жона в лікарні робить і розказала. Всяке чудо триває тридні. Пережили ганьбу. А внучка тепер сидить вдома й нікуди не виходить.
У душі – дірка.
Зіштовхнулася і я з цією проблемою. Татко Любомира звільнився з роботи й поїхав за кордон. Для сина це – катастрофа. Любчик страждає, і дуже сильно. Восени, після від’їзду чоловіка, моя дитина тиждень відлежала. Нічого його не боліло, тільки душа. Так постійно й повторює: «Мене за татком болить душа. Мамо, в моїй душі дірка». Хотіла його розсмішити й запитала: «Любчику, чому в твоїй душі дірка? Може, ти закохався?» На що мій син заперечив: «Ма, я дуже сумую за таточком!»
Я розгубилася, бо не знала тоді, як вивести малого з цього депресивного плаксивого стану. Психолог порадила говорити дитині метафоричну правду, мовляв, татко поїхав убuти мамонта. Потім того мамонта продасть і буде мати гроші, щоб купити Любчику одяг та чобітки. На сина ця легенда справила враження. Але вночі він плаче й шепоче слово «татко». Сто разів на день запитає, коли приїде. І рахує тижні.
У принципі, близькі родичі дітей – соціальних сиріт не мали б залишатися наодинці з бідами та проблемами. Та й самим дітям часто потрібна кваліфікована допомога психолога, священика, вчителя. Скільки є випадків, коли соціальні сироти надіслані їм гроші витрачають на цигaрки, алкoголь, нaркoтики. Добре, якщо вони використовують пpeзеpвативи, але є випадки, коли такі діти стоять на обліку в крuмінально-виконавчій інспекції за крадіжки. Таким чином вони висловлюють внутрішній протест суспільству. На жаль, грошові перекази не гріють душу.
Хто винен?
Статистика – жорстока пані. І засвідчує, що від двох до восьми мільйонів українців нині працюють за кордоном. Кращої долі у світі шукають здебільшого жінки. Вони кидають вдома дітей. Хоча є непоодинокі випадки, що при нагоді забирають їх до себе. На жаль, не всі заробітчани мають таку можливість. Відтак за даними Міжнародної організації з міграції, соціальних сиріт в Україні – понад 200 тисяч. Найбільше їх на Закарпатті та Буковині. Треба пам’ятати, що відстань згубно впливає на дитячо-батьківські стосунки. До речі, причини – різні, а психологічні наслідки для дітей однакові. Таке «сирітство» виховує в дітях не тільки жорстокість. Чада запозичують від обох батьків, які перебувають за тридев’ять земель, їхню модель поведінки: байдужість. Це може відгукнутися в старості: коли при живих дітях, не буде кому подати воду немічним батькам.
Найважчий стан, який переживають діти, – відчуження та ізоляція. Особливо гостро відчувається нестача матері. Батьки, не залишайте напризволяще свою кpовинку! Мами, будь ласка, приїжджайте хоч на Великдень додому, до синів і доньок. Вони чекають. Дуже!
Маріанна ШУТКО
