Кожне село і місто Західної України має подібні історії трудової міграції. Ярослав Войтюк родом із Тернопільщини. Його мама поїхала на заробітки до Італії, коли хлопцеві було 12 років. Спершу він мешкав у бабусі з дідусем на Рівненщині, адже з татом мама розлучилася ще до від’їзду. Зараз уже 25-річний студент винаймає квартиру у Чернівцях, де вчиться на лікаря.
- джерело.
Згадуючи про час, коли мама поїхала до Італії, Ярослав зазначає – адаптуватися до нової реальності було непросто.
«Не плакав, але радісного теж нічого не було. Досить важко спочатку адаптація пройшла. 12 років, чужа школа, не зразу сприйняли. За рік я вже прижився. Були різні ситуації. Наприклад, мова – на Рівненщині використовують інші слова, це був предмет насмішок».
Ярослав розповідає – у селі, куди він переїхав до дідуся з бабусею, кожна друга чи третя дитина мала маму в Італії.
«Не батька в США, а маму в Італії, бо там жіноча робоча сила потрібна. В селі не всі можуть собі дозволити купити дітям новий рюкзак, а ті, в кого батьки в Італії, могли».
Попри це, хлопець каже, що дружили діти між собою незалежно від матеріального стану. На дорогих авто ніхто не ганяв, проблем із законом, про які часто говорять у контексті залишених в Україні батьками-заробітчанами дітей, його знайомі не мали.
Ярослав і досі живе завдяки коштам, які мама заробляє за кордоном. Вона надсилає хлопцеві близько 200 євро в місяць на оренду квартири та інші витрати. За словами хлопця, мама начебто хоче повертатися до України, але щоразу, коли приїздить додому, змінює думку.
«Приїжджає на два тижні і каже, що її все бісить – і ціни, і все. Йшла по селі і побачила свою однокласницю, яка виглядає набагато старшою. Тут жінки набагато швидше старіють».
Хлопець кілька разів відвідував маму в Неаполі. На питання, чи не прагне він переїхати до неї, відповідає – спершу треба закінчити навчання в Україні. «Хочеться в Європу чи США, це мрії, амбіції», – підсумовує Ярослав.
