Наша сьогоднішня героїня, Ірина Вікторівна з Міжгірщини, пережила чимало випробувань за свої майже 60 років, але найважчим було останнє – нeщасний випадок, який забрав світло її життя, сина.
- джерело.
Одного разу ввечері жінці зателефонували й повідомили, що її Сашка збuв пoтяг. Чоловік випив зайвого й вирішив скоротити дорогу додому, пішовши через залізничні колії, але там йому стaло злe, він знeпpитомнів і потpaпив під кoлеса. Горю матері не було меж…
Жінка сама виховувала сина й розуміла, що зробила з нього людину, непризвичаєну до складних життєвих ситуацій. Пані Ірина завжди намагалася бути чуйною та розуміючою, усе робила задля сина, що в кінцевому підсумку зіграло з ними поганий жарт. Вона картала себе за те, що вмовила сина повернутися зі столиці до рідного села, адже тут він знову почав пити.
Крім того, в пані Ірини було ще двоє внучат, які потребували догляду та піклування, бо росли без матері, а тепер ще й без батька залишилися. Узагалі історія життя її сина складалася не дуже добре: рано одружився, жінка часто пила та гуляла, а після наpодження дітей і зовсім покинула родину й поїхала з коxанцем за кордон. Після того про неї нічого не чули.
І от настав момент, коли Ірина Вікторівна знову мала стати мамою для двох маленьких діток – 8-річної Соломійки та 7-річного Іванка. Онуки були вже в тому віці, коли з усією притаманною дітям серйозністю усвідомлювали ситуацію – вони сироти. Жінка ще не оговталася від горя, але розуміла, що не має права нарікати на долю, адже повинна огорнути малечу любов’ю.
Варто додати, що пані Ірина все життя жила з того, що вирощувала на власному городі, продавала овочі, фрукти та квіти. Це приносило їй хороший заробіток, адже всі знали, що жінка не використовує жодної хімії. Її екологічно чисті продукти мали попит у багатьох міських господинь (Ірина тричі на тиждень їздила до міста продавати продукти).
Минули два роки після смepті сина… Пані Ірина робила, що могла, для своїх онучків, але грошей постійно бракувало. Тепер вона не могла стільки часу приділяти городу, та й діти поводилися не найкраще. Постійні проблеми в школі, непорозуміння з однокласниками робили їхнє життя ще складнішим. Діти з міста ніяк не могли призвичаїтися до побутового укладу сільських жителів. Жінка страшенно втомилася від такого життя й, дослухавшись до поради сестри, вирішила поїхати до неї в гості в Німеччину, трохи підзаробити. Та вже понад 20 років прожила в Мюнхені, вийшла заміж за німця. Сестри рідко бачилися, але це не впливало на їхні дружні стосунки.
Дітям страшенно сподобалося нове оточення, і навіть мовний бар’єр їх не зупиняв. Після кількох тижнів, проведених у Мюнхені, Ірина вирішила залишитися тут на довший час.
Роботу жінці знайшли дуже швидко – вона почала доглядати за сусідом, який через важку хворобу не міг ходити та сам про себе дбати. Ірина цілими днями готувала, прибирала й допомагала Фрідріху. Увечері їй на зміну приходила інша доглядальниця, а Ірина йшла додому до своїх діток. Соломійка та Іван розквітали на очах, вони інтенсивно вивчали німецьку і навіть просили записати їх у школу.
Тоді Ірина почала задумуватись, а чом би й ні? Що її тримає в рідному селі? Чому тимчасові заробітки не можуть перерости в новий етап життя для них усіх? Пані Ірина вирішила відкладати гроші й почати винаймати житло окремо від сестри, адже в неї є своя родина і стільки часу висіти на їхній шиї було вже незручно.
Так почалося їхнє нове життя в Німеччині. Чим більше минало часу, тим більше Ірина була впевнена в правильності свого рішення. Хоч і працювала багато, але до роботи вона звикла. На зароблені гроші жінка могла забезпечити своїх онучків, та й сестра її завжди підтримувала і допомагала. Ірина вже не відчувала горя, звісно, вона часто згадувала сина, але була вдячна долі за те, що має ще достатньо сил, аби поставити його дітей на ноги й забезпечити їм достойне життя.
Джерело – «Карпатський об’єктив»
