«А я зустрічаюся з чоловіком, — замість «привіт» якось сказала мені моя давня знайома.
Знайома давно вже розлучилася зі своїм чоловіком, син теж дорослий, живе окремо. Зрештою, її особисте життя мене мало б не стосуватися.
Але тільки такі випадки зараз чомусь стали вважатися нормою. Тобто ті, кого називають коханками, навіть не вважають за потрібне приховувати соціальний статус свого партнера. Для мене, людини з нормальною сім’єю і нормальними стосунками з чоловіком, все це виглядає трохи дико. Помітила, що сьогодні коханок розлучницями вже не називають і загальний бойкот їм не оголошують.
Навіть навпаки, я зі своїми осудами виглядаю більш аморальною, ніж вона. Адже їй доводиться важче, бо вона самотня, живе на одну зарплату, навіть синові не допомагає, бо нічим.
«Нічого не думай, я його забирати з сім’ї не збираюся, — запевнила мене моя знайома. — Мене влаштовують стосунки, коли ніхто нікому нічого не винен. Нам просто добре разом, ми чудово проводимо час. Іноді до мене в гості заходить.
Ну, ти розумієш… Якщо чесно, мені з ним зручно: і з автомобілем допоможе, і з краном розбереться, раковину почистить, цвях заб’є. Коли почала ремонт робити, то не знаю, чи впоралася б без його допомоги! А ще — мені не потрібно збирати по квартирі його шкарпетки, прати його труси, прасувати сорочки, готувати і перше, і друге, і третє. Для цього в нього дружина є».
Ось так. У нас тепер бути самотньою — непристойно. Довго вибирати партнера — не вітається, заводити мимовільні романи — засуджується. А зв’язок з одруженим чоловіком… «Це їхня справа», «Ще невідомо, яка ця дружина в нього. Тим більше, що ніхто його забирати не збирається…»
Iнший момент, котрий мене зачепив за живе. Якось прийшла до знайомої в гості. Почала захоплюватися новим ремонтом, новою шубкою, новим телевізором. Я про таке навіть мріяти не смію, хоча й живу у своїй нормальній сім’ї, щоправда, з невеликими достатками. Вона мені тільки підморгнула: «Треба шукати спонсора».
Мабуть, у нас різне уявлення про сімейні цінності та сімейне щастя. Засуджувати свою знайому не має сенсу, адже ми, виявляється, надто різні у своїх поглядах на життя. Жаль тільки, що зараз понад усе цінується одна здатність людини — вигідно прилаштуватися і не бути у програші.
Алла м. Вінниця
