На будівництві на вулиці Овочевій у Тернополі з риштування впав 22-річний Василь Каплун із села Дітківці Зборівського району. За місяць до загибелі Василь одружився, радів, коли дізнався, що стане батьком, трудився, щоб забезпечити сім’ю, та все обірвалося в одну мить…
- джерело.
Сталася трагедія не через якісь фатальні обставини, а через відсутність будь-яких засобів безпеки на будівництві. Рідні Василя вимагають покарання винних у його смерті, а також запровадження жорсткого контролю за дотриманням техніки безпеки на будівельних об’єктах міста, щоб трагедії не повторювалися, пише “ТеНьюз” з посиланням на “Нову Тернопільську газету”.
«Стрибали по риштуванні, як зайці…»
Будівельна субпідрядна бригада, в якій Василь працював від весни цього року, утеплювала фасад багатоповерхівки на вул. Овочевій. Виконували висотні роботи семеро юнаків, жоден із них не був офіційно працевлаштований. Робили все на свій страх і ризик, бо риштування не було захищене сіткою, вони не мали ні касок, ні страхувальних поясів, ні гаків, які вкручуються в стіну, ні карабінів.
— Ніхто не думав, що щось станеться. Нас наймав на роботу керівник субпідрядної організації Павло Р., він контролював роботу, виплачував нам заплату, — розповідає шваґро загиблого Даниїл Печенюк.
— Коли ми торік утеплювали будинок на вул. Глибокій, то там були сітка і деяке спорядження, а тут — нічого. Наскільки відомо, Павло має по будовах у Тернополі 4000 кв. м риштування. Було, що один його працівник випав із шостого поверху, інший — із четвертого, але тоді обійшлося переломами. Правда, ті хлопці були п’яні, а Василь — тверезий. Ми не дозволяли собі алкоголю в робочий час, можливо тому керівник не хвилювався за нас. Того дня ми вилізли на риштування о 9-ій годині ранку. Я був на 9-ому поверсі, Василь — на 11. Кожен із хлопців працював на своєму секторі. Раптом хтось закричав, що Василь полетів… Ми позбігалися на низ. Боляче згадувати — на шваґрові не було живого місця…
— Василь був хорошим другом. Коли сталася біда, ми були у ступорі. На будові було небезпечно, але треба було заробляти. До четвертого поверху риштування більш-менш трималося, а вище — хиталося, — каже друг загиблого Петро Данилишин.
— Коли тільки сюди привезли риштування, була й сітка, але за тиждень-другий її відвезли, — згадує сторож багатоповерхівки. — Працівники не мали жодного захисту. Вони винні, що не вимагали у роботодавця забезпечити їх необхідним. Хлопці думали, що безсмертні. Страшно було дивитися, як вони, ніби зайці, стрибали з яруса на ярус… «Важайте, бо станеться біда!» — попереджав я їх.
А роботодавець спить спокійно…
Керівник субпідрядної організації утік з місця трагедії і залишив Василя помирати. Нині він переховується, не відповідає на телефонні дзвінки, — обурюється родичка загиблого Тетяна. — Ми їздимо на його об’єкти, шукаємо його, щоб задати запитання. Його досі не допитала поліція. Днями Даниїл випадково зустрів його, глянув йому в очі. Павло сказав, що він ні в чому не винен. Поки ми туди під’їхали, за ним вже слід простиг. Ми зустріли там дружину Павла, вона почала брехати, що її чоловік — за кордоном. «Мій чоловік спить спокійно…» — сказала вона. Ми не кажемо, що Василя хтось штовхнув чи вбив, але роботодавець нічого не зробив задля безпеки на об’єкті. Якби Василь мав пояс безпеки, то поламав би ноги, але залишився б живий. На стіні є сліди від рук із клеєм — він рятувався, але… Керівництво підрядної організації має відповісти за неналежні умови праці. Потрібно також перевірити участь генпідрядника у роботах. Кримінальна група в день трагедії пробувала вийти на риштування, щоб сфотографувати, — це було вкрай небезпечно. Як там хлопці працювали?! Наразі правоохоронці зафіксували всі порушення на будівництві, опитали інших працівників, які засвідчили, хто їх наймав на роботу. Один із спеціалістів з техніки безпеки, який оглядав місце трагедії, сказав, що із десяти пунктів правил безпеки порушено… одинадцять. Риштовка зварена вручну, хитається від вітру. Коли почалося слідство, я їздила на інші будівництва, бачила, як юні хлопці у тапочках без жодної страхівки лізуть на найвищі поверхи, застерігала їх від біди. При мені вони написали заяви, що більше не вилізуть на риштування, якщо їм не видадуть спорядження. Василька ми вже не повернемо, але нехай його смерть навчить інших бути обачними і цінувати чуже життя.
За день до трагедії дізнався, що чекає сина…
— Врятувати Василя було неможливо — розірвалися внутрішні органи, були переламані кінцівки, хребет, тріснув череп… Павло знав, що Василь недавно одружився, що у нього вагітна дружина, то як міг залишити його в небезпеці?! — обурюється Тетяна. — Якщо субпідрядник брав за метр квадратний утеплення 180 гривень, то хлопцям платив 35 гривень на годину. Невже це ціна їхнього ризику?! Керівник економив на спорядженні, та й, зрештою, на встановленні риштування. За правилами риштування мала б встановлювати спеціальна бригада і видати документи про його безпеку. Натомість на будинку на вул. Овочевій риштування встановлювали, як вміли, самі працівники. Воно закріплене тонюсінькими штирями. На що дивився Павло?! Нині він відхрещується від об’єкта, каже, що не знає працівників… Хлопці справді працювали неофіційно, вони подавали Павлові документи, але він не захотів їх оформити.
Навесні Василь повернувся з армії. Його дружина Марійка нині на шостому місяці вагітності. 19 травня вони розписалися, справили вечірку. З Марійкою Василь зустрічався давно, ще торік планували весілля, але отримав повістку.
Василько був щирим і добрим, ніколи ні на що не скаржився. «Усе добре!» — казав, коли ми його провідували в армії. «Я буду татом!» — кричав на радощах на всю казарму, коли дізнався, що дружина вагітна. За день до нещастя Марійка ходила на УЗД і вони дізналися, що чекають хлопчика. «Моє слоненятко, рости швидше! Я тебе дуже чекаю!» — написав Василь на звороті знімка УЗД. Йому було тільки жити й радіти, але чиясь безвідповідальність все зруйнувала…
