Машка сиділа на ліжку і в’язала. Навколо стояв гамір дитячих голосів, але дівчинка вміла йти в себе. В’язання в цьому ох як допомагало.
- джерело.
А від постійного тупоту купи дітей, від їх голосів, від їх присутності, в кінці-то кінців, в дитячому будинку не було куди подітися. Це вам не курорт, все-таки.
В’язати її навчила няня Валечка. Таким ласкавим ім’ям цю жінку називали вдячні діти, яких вона любила як рідних. Всякі люди працювали в цій установі, хтось просто заради грошей, а хтось прикипів душею до своїх вихованців.
Як перші друге не розуміли друге, так і другі перших. Так і жили.
Машку знайшли на вокзалі, коли їй було п’ять. Вона мало чого пам’ятає з цього. Іноді у снах вона бачить натовпи народу, які ходять туди-сюди. І вона, зовсім крихта, сидить у якійсь стіни і плаче.
Чи так це було насправді чи це було плодом дитячої уяви, дівчинка не знала.
Родичів Маші так і не знайшли. Єдине, що вона пам’ятала — маму звали Наташа. І все. Що б не запитували у дівчинки, на все вона відповідала безперервним плачем.
Так що там говорити, плакала вона безперестанку. Її, незвичний, дратувало дитяча присутність, постійні їх крики. Ось тут-то і стала в нагоді мудра няня Валечка. Та обняла дівчинку і показала їй різнокольорові клубочки.
А потім дві чарівні спиці стали плести з них складний візерунок. Дівчинці так це сподобалося, що дане заняття стало її віддушиною на наступні п’ять років.
«Вокзальна, тебе до директора», — прокричала їй чергова по поверху дівчинка. Прізвище Вокзальна Машка дали відомо чому.
Так вона і не ображалася, зате ні в кого такої не було. А ось чому її викликають до директора, зрозуміти ніяк не могла. Начебто нічого поганого вона не робила. Втім і хорошого теж. Жила собі просто.
В кабінеті у директора, крім самої Зінаїди Іванівни була ще одна жінка. Як тільки Машка увійшла, гостя відразу кинулася до неї і почала оглядати чіпким поглядом. А потім як закричить: «Доню! Це вона, точно вона! «І кинулася обіймати Машку. Дівчинка нічого не розуміла, але відчувала, що зараз відбувається щось важливе.
Директриса посадила дівчинку і жінку на диван, а потім сказала: «Машенька, це твоя мама».
А потім заговорила жінка: «Донечко, ми з тобою тоді їхали в гості до моїх батьків на поїзді. Я себе дуже погано почувала тоді. Напилася таблеток і заснула. Ти спала поруч зі мною. Коли я прокинулася, то тебе ніде не було.
Провідниця сказала, що маленька дівчинка виходила з вагона на якійсь станції, але на який, вона не пам’ятала. І взагалі вона подумала, що вона вийшла зі своєю матір’ю. Я тоді мало не нaклaлa на себе руки.
Вчасно схаменулася, подумавши, а яке тобі. Маленькій, безпорадною дівчинці незрозуміло де. Я почала тебе шукати. Але, чомусь ні на одній станції, через які ми проїжджали, не було ніяких відомостей про тебе.
Всі ці п’ять років я шукала тебе не перестаючи. Я жила тільки цим пошуком.
Я бродила по станціях і слухала байки, розпитувала місцевих жителів. Буквально тиждень тому від посудомийки вокзального кафе я почула історію про знайдену на вокзалі дівчинці.
Моє серце тьохнуло — з’явилася боязка надія. І ось я тут. Дивись, це ж ти».
Жінка простягнула їй фотокартку, з якої на Машу дивилася вона ж, тільки на п’ять років молодше. Докази були незаперечні.
Але дівчинка зовсім не знала, як на все це реагувати. Вона так чекала цього моменту, так плекала його в своїй душі, що, напевно, звиклася з тим, що його ніколи не буде. А він взяв і настав.
І тепер їм з матір’ю потрібно було заново звикати один до одного. Але вони впораються, адже їм це було дуже-дуже потрібно.
