На долю Галини Бережанської із села Шевченкове Долинського району випало чимало важких випробувань. За два роки жінка втратила найдорожчих людей – помeрла мама, загuнув чоловік, втoпився син-другокласник.
- джерело.
Та серце жінки не скам’яніло. Вона подарувала сімейне тепло своїй похресниці, мама якої зникла безвісти.
У житті Галини були такі чорні роки, що, здавалося, несила було їх витримати. У лютому 1993 року від ниркової недостатності помeрла мама. Не минуло й року, як загuнув в аварії коханий чоловік. Син тоді тільки пішов у перший клас.
– Ігор їхав машиною, не впорався з керуванням – і розбився на смeрть. У свій день народження, коли мені виповнилося 26 років, я ховала чоловіка. Такий подарунок зробив мені на все життя – важко зітхає Галина.
Тільки оговталася від важкої втрати, здавалося, що життя потроху налагоджується, як знову трапилося жaхливе горе. Син, коли з дітворою пас корову, впав у воду і втопився.
– Тієї весни я зустріла другого чоловіка, і коли ховала сина, знала, що вaгiтна, – з болем у серці згадує Галина. – Василь – товариш мого брата, теж із Шевченкового. Раніше був одружений, та із жінкою дітей не мав. У січні Бог дав мені другого хлопчика. Що дивно, старший синочок у середу пoмер, а менший у середу народився.
З Василем ростили Василька. І коли маленькому виповнилося три рочки, сталося інше нещастя, яке перевернуло життя цієї сім’ї. Галина – хресна мама дівчинки Лесі Камізелі, родички першого чоловіка. І от коли цій дитині минуло п’ять років, одного дня її мама пішла з дому та не повернулася. Дотепер ніхто нічого не знає про долю жінки, вона визнана безвісти зниклою. На той час вдома у батька-інвaліда (немає пальців на правій руці) залишилося троє малих дітей. Оскільки сам був на утриманні своєї матері, оформив документи на двох синів та дочку в дитячий будинок в Долині.
– Коли зникла їхня мама, у той же день я приїхала і забрала Лесю до себе, бо я її нанашка (хресна мама – авт.). Дівчинка була в нас місяць, а коли дітей здали в дитячий будинок, ми мусили і її віддати. За трохи її старший брат утік звідти, і його прийняла бабуся, а Леся з меншим, Віталиком, лишилися там. Два роки я возила їх на вихідні до себе. А потім ми із чоловіком вирішили: Лесю забираємо до себе. Тож нині Леся живе в сім’ї хрещеної, де її ростили як свою. Галину називає мамою, бо свою не пам’ятає, хоча змалку казала: «У мене є дві мами – Галя і Свєта». Галиного чоловіка кличе дядьком Василем.
– Я можу посварити Леську, – сміється жінка, – а йому вона розказує свої секрети. І наш син вважає її рідною сестрою. А ще наша Леся вийшла заміж за шевченківського хлопця з хорошої сім’ї. Відгуляли весілля – і будемо чекати онуків.
