Вона шукала його всюди. З надією заглядала в незнайомі обличчя на вулиці, гортаючи сторінку в своєму світі на «Майлі», переглядаючи проханих і непрошених гостей. Де він? Він, який заповнить сенсом її життя, він, якого вона чекає вже багато років. Невже не з’явиться? І лише уві сні Маринкі здавалося, що він приходив.
- джерело.
Вона пам’ятає його сірі очі і голос, такий близький і такий рідний. Але незнайомець, загубившись в павутині хиткого сновидіння, до ранку вже розчинився, залишивши лише серпанок спогадів. І все ж вона сподівалася на щось, можливо, на диво, яке відбудеться одного разу.
Віртуальна подружка
Поїзд повільно набирав хід. За вікном миготіли будинки, дерева з уже пожовклим листям, спорожнілі поля сиротливо чекали теплого покривала зими. Марина, мерзлякувато зіщулився, глянула на сусідку по купе. «Ти що така похмура?» – схожа на циганку жінка допитливо подивилася на неї мигдалеподібними очима.
Балакуча брюнетка швидко знайшла спільну мову з Мариною, встигнувши при цьому заглянути в її душу. «Так все, мила, буде у тебе добре. Кинь терзати себе, подивися на світ іншими очима, тоді і він тебе побачить». «Хто він?» – міркувала Марина, то чи світ, чи то той, якого вже не сподівалася зустріти.
Тим часом розмова плавно перейшла в інше русло, і Марина вже забула про свої важкі думи, насолоджуючись спілкуванням веселою попутниці. В дорозі зазвичай так і буває. Незнайомій людині часом викладеш всі таємниці, як на сповіді. Напевно, для цього й існують дороги, щоб люди зустрічалися і, вгамувавши спрагу спілкування, розлучалися.
Марина їхала назустріч своїй долі. Так їй тоді здавалося. Адже все невідоме, незвідане ми так і сприймаємо. Ось і Марина, з відкритим серцем і спрагою нових відчуттів відправлялася в далекі краї за своєю птахом щастя. Коли на роботі постало питання про довгострокове відрядженні в головний офіс, вибір припав на Марину. А чому б і ні? У свої 30 років вона була вже досить кваліфікованим фахівцем, до того ж сім’єю не обтяжена, та й дітей завести не встигла.
Марина росла в багатодітній родині і, хоча вона була старшою дитиною, в повній мірі відчула всю теплоту рідного вогнища. Такі важливі риси, як самостійність і милосердя, проявилися у неї ще в ранньому віці. Маришка вічно підбирала на вулиці всяку живність – то кошеня безпорадного, то собачку блохастого.
Мати Марині не те, щоб потурала, просто не заважала розвиватися і тому ставилася до дочки як до особистості відбулася, має право на свій вибір. У той час, коли однолітки вже задивлялися на хлопців, Марина займалася домашніми справами. У приватному будинку клопоту вистачало.
Незабаром надійшла в університет, допізна засиджувалась і коптіла над лекціями. Їй обов’язково необхідно було дістатися до суті до того ж самої, так що курсові писала власноруч, “не смикаючи» їх з Інтернету.
Після закінчення університету Марина влаштувалася в престижну фірму. Їй тоді просто пощастило з роботою, а може, роботі пощастило з нею. Коли колеги, не чекаючи покладених шести вечора, схоплювалися і квапливо покидали свої робочі місця, Марина була ще чимось зайнята.
– Марина, щось ти додому не поспішаєш. Ну її, цю роботу. Кидай! Підемо з нами в кафе.
– Я зараз, я скоро, – мило посміхалася вона, втупившись у монітор.
Її не можна було назвати «синьою панчохою», проте порожні вечірки мало цікавили молоду жінку. Тим часом Марина лукавила. Роботу вона вже давно зробила. Просто хотілося хвилинку посидіти в тиші і заглянути в свою електронну пошту. Листів було багато, але більшість з них Марина просто видаляла, особливо не вчитуючись в їх зміст.
З перших фраз їй чомусь ставало ясно, що собою представляє людина. Хоча й кажуть, що перше враження оманливе. Однак вона завжди відповідала на повідомлення своєї нової подружки.
З Наталкою Марина подружилася зовсім недавно. І, не дивлячись на різницю у віці в п’ятнадцять років, вони охоче спілкувалися. Вже дуже їй запала в душу ця дівчинка, не по роках розвинена і розумна. Батьки Наташі були в розлученні, і її виховувала бабуся з боку батька. Мама поїхала жити за кордон, а Наташі за станом здоров’я був протипоказаний клімат Єгипту.
Батько ж, вічно зайнятий то відрядженнями, то своїми справами, дочки приділяв мало часу. А ще зі слів Наташі Марина знала, що її батько очолює якусь велику фірму, правда, не вдавалася в подробиці, яку. Саме в Наташі Марина знайшла ту віддушину, якої їй не вистачало в житті. Коли ж Марині запропонували відрядження в Москву, подруги дуже зраділи, що нарешті-то побачаться наживо.
Під монотонний стукіт коліс Марина віддалася роздумів. Кілька діб шляху іноді необхідні, щоб побути наодинці з собою, осмислити життя і деякі вчинки. Вона прокручувала в голові все своє життя. Ось і та облудна весна згадалася.
Бузковий дурман витав над набережною, наповнюючи кожну клітинку ніжністю і тривогою. Весна – пора надій і переживань. Це як ковток свіжого повітря, який вдихають зазвичай повні гpyди і з задоволенням віддають назад. «Боже, до чого ж добре!» – Марина не зводила очей зі свого молодого чоловіка. Олексій був її першим шанувальником, дуже щедрим на компліменти і квіти.
– Мариночка, ти навіть не уявляєш, що ти для мене значиш. Я не просто люблю тебе, а обожнюю. Так в твоїх очах я тону, до чого ж вони бездонні. А синь в них зводить мене з розуму.
Марина слухала, слухала, розчиняючись в цих солодких словах, як в тягучому липовому меді. Ласкаве слово і кішці приємно, ось і цвіла Маришка тієї весни, як квіточкa. Молоді зустрічалися вже досить довго і Марина, як, втім, будь-яка на її місці, марила про більше. Вона мріяла про сім’ю. Олексій же не поспішав робити пропозицію руки і серця. Марина довго ламала голову, чому це відбувається.
Того вечора, як зазвичай, Олексій призначив Марину побачення на їх улюбленому місці. Вони прогулювалися по набережній, коли їх зупинила якась жінка і раптом, ні з того ні з сього, заліпила Олексію ляпас. А потім, крикнувши «мерзотник», кинулася геть.
– Льоша? Що це було? Хто це?
– Нічого страшного, це моя дружина.
Марина широко відкритими очима дивилася на коханого, насилу міркуючи, що зараз відбувається.
– Я, напевно, теж піду. Чому не сказав раніше, що одружений?
Марина йшла по вечірніх вулицях, і сльози образи текли по її щоках. «Як він міг? Ну чому він одружений, чому? Як же жити мені тепер?!»- теpзали її дyшу нескінченні питання. Вночі, втупившись у подушку, Марина дала волю почуттям. Заснула тільки під ранок, абсолютно спустошеною, і їй тоді здалося, що зі сльозами вона виплеснула свою душу.
І ось вона в Москві. Попереду Марину чекала робота, заради якої вона і приїхала. У новому колективі Марину зустріли напрочуд чудово. Так їй особливо і не довелося пристосовуватися до роботи. Адже та зовсім не відрізнялася від її колишньої.
Правда, коли офіс-менеджер представила Марину її новому начальству, вона злегка сторопіла. У кабінеті з сучасними офісними меблями через масивного столу піднявся досить приємної зовнішності чоловік і, по-дружньому посміхнувшись, представився:
– Сергій Володимирович. Ну, проходьте, розповідайте.
Її новий керівник виявився напрочуд цікавим співрозмовником. Марина швидко перестала хвилюватися і почала розповідати про себе без особливої приховування. Вони довго говорили про майбутню роботу, і Марина зрозуміла, що спрацюється в цьому колективі. Ну, а так як її відрядження було розрахована всього на кілька місяців, Марина поспішала встигнути багато.
І тому, коли віртуальна подружка Наташа, з якою вони незабаром побачилися вживу, запропонувала стати її гідом по столиці, особливо не пручалася. До слова сказати, ця дівчинка виявилася напрочуд доброзичливою і відкритою. Їх епістолярні відносини незабаром переросли в більш душевні реальні зустрічі. І коли Наташа запросила Марину до себе на день народження, вона не змогла відмовитися. Бенкет намічалося в кафе, і потрібно було підготуватися.
Марина ретельно вибирала подарунок для своєї юної подруги. Як-не-як шістнадцять років – подія. Однак перед виходом з службової квартири, куди її тимчасово поселили, довго стояла біля дзеркала і все не наважувалася від нього відійти. Що вона там могла розглянути нового, Марина не знала. Але невідома досі сила утримувала її, змушуючи серце завмирати від якогось солодкого передчуття. «Ну, що це зі мною справді?» – струснула білявою копицею волосся Марина.
Її інтуїція, як завжди, не обманула. Уже в холі кафе Марину чекав сюрприз. Сергій Володимирович? Звідки він тут? Марина здивовано дивилася на свого боса, не розуміючи, як вони могли опинитися в одному місці в один час. Та й кафе, як говорила Наташа, було замовлено тільки для її гостей, звідки тут сторонні люди? – промайнуло у неї в голові.
– Марина, привіт! А ти тут якими вітрами виявилася? – задав їй таке ж питання Сергій Володимирович.
У білосніжному костюмі-трійці він виглядав чудово. Срібло волосся, нітрохи не псували цього моложавого чоловіка. Сірі очі дивилися пронизливо і в той же час ласкаво.
– Так у мене тут у подруги день народження намічається. А ви тут як опинилися? Вас що, теж запросили?
– Мене? – зареготав той. – Хто мене запрошувати-то буде? Я сам прийшов. Все-таки у мене тут іменніця. Так де ж вона? Наташа, йди сюди. Де ти ходиш, дівчинка моя?
Сергій Володимирович обійняв підійшла до нього Наташу.
– Марина, познайомся, це мій тато!
Марина не вірила своїм очам. Чудеса та й годі. В той день шеф чомусь намагався запрошувати на танці лише одну Марину. Вона ж дуже соромилася такої уваги.
– Ти розкажи, звідки знаєш мою дочку?
Марина почала описувати їх знайомство через інтернет.
– Слухай, а я пригадую, мені дочка щось про це розповідала. Але я і подумати не міг, що ти станеш моєю співробітницею.
Марина і сама не підозрювала, що ось так вліпнет. Чомусь зрадницьки тремтів голос, вона раз у раз нервово поправляла зачіску. А Сергій Володимирович не зводив з неї очей. Вони повільно пливли в танці, відчуваючи, як б’ються серця, і музика забирала їх в якусь невідому далечінь. «Невже так буває? Звідки таке блаженство? »- злякано думала Марина. Але незабаром заспокоїлася в надійних і надзвичайно теплих руках. «Як з ним добре і затишно, як вдома».
Їхній роман тривав недовго, та й службовим його не можна було назвати. Два місяці пролетіли непомітно. Марина вже вирушила в дорогу. Але їй дуже не хотілося розлучатися з Сергієм і його донькою Наталкою. Дзвінок в двері відволік її від невеселих думок.
– Марина, ти що вже і валізу зібрала?
– Ага, ввечері поїзд.
Марина опустила очі, не в силах дивитися на Сергія.
– Дурненька, куди ж ти зібралася?
Сергій привернув до себе готову розплакатися Марину.
– Ми тебе тепер нікуди не відпустимо. Виходь за мене заміж! Ти згодна?
Немов риба, викинута на берег, вбирала Марина в себе слова Сергія. Рідні очі коханого вимогливо чекали відповіді. І все ще не вірячи в сон, який став реальністю, вона тихо прошепотіла: «Так».
