Щойно заходить мова про погані результати ЗНО, показані випускниками сільських шкіл, усі (міністри освіти чомусь насамперед) починають звинувачувати в них школу…
І сама сьогоднішня сільська школа сором’язливо замовчує найголовнішу причину всіх своїх бід. Тихенько ковтає образи і звинувачення. І під цей ґвалт… умирає. Як і українське село.
Ні-ні, я не прибічник демагогічного “є школа — буде село”. Я, корінний селюк, знаю правильну залежність: живе село — буде й школа, вмирає село — вмирає школа.
А типове українське село агонізує. Одним зі свідчень цього є дуже суттєва зміна якісного складу його населення. Раніше в селі існував (і задавав певний “тонус” усьому сільському існуванню) такий собі прошарок людей (це називалося “інтелігенція”), котрі і себе, і свої робочі спеціальності набули завдяки наполегливому навчанню. Вони й дітей своїх орієнтували на добре навчання, бо планували, що ті після школи підуть здобувати спеціальність через повноцінну освіту. Тому ці діти були хорошими учнями, а їхні батьки — добрими союзниками сільської школи в її нелегких буднях.
Але цей інтелектуальний прошарок за останні 25–30 років майже щез. Бо нинішньому селу не потрібні молоді агрономи, ветеринари, зоотехніки, вчителі, лікарі, інженери, працівники культури… З цієї категорії населення в ньому залишилися переважно ті, хто доживає свого віку і чиї діти та внуки давно вже перебувають у містах. Виховані на належній пошані до освіти й культури, ті діти і внуки ні в чому не поступалися й нині не поступаються своїм міським ровесникам: є серед них і генерали, і науковці, і чудові лікарі, письменники, управлінці, бізнесмени… І вже їхніми нащадками сьогодні пишаються міські освітні заклади…
Натомість сільській школі останні два десятиліття все більше й більше доводиться мати справу з дітьми, за чиєю спиною — сімейно-родинна освітофобія: закарбована чи не на генетичному рівні образа на школу і відраза до навчально-інтелектуальної діяльності як такої.
Батьки й діди переважної більшості теперішніх учнів — це люди, які у свої шкільні роки не знайшли для себе в навчанні нічого привабливого, зате мали від нього купу неприємностей. Тому в них немає не те щоб аж любові, а бодай належної поваги до розумової праці (вона завжди була для них набагато важчою, ніж фізична). В них не склалося і сімейної культури навчально-виховної діяльності з власними дітьми (розуміння пріоритетів, наявності необхідного забезпечення: робоче місце для дитини, домашня дитяча бібліотека, передплата, цільові ІКТ-ресурси — терпіння і наполегливість у стосунках, вироблення та підтримка позитивної орієнтації й мотивації у ставленні до набуття освіти). Гірше того, замість усього переліченого мною в попередніх реченнях є цілковито протилежне, чого я навіть перелічувати не хочу. Але саме воно визначає пріоритети нинішнього сільського середовища. І місця школі й повноцінній освіченості в тих пріоритетах узагалі немає… І вже й не буде. Бо чим нікчемніше, духовно вбогіше середовище, тим агресивніше поводяться його представники і тим більше їм хочеться не піднятися над собою, а звести до свого рівня тих, хто ще понад ними. Тому озлоблення викликає вже сам той факт, що ще є такий собі сільський учитель і він ще має якусь культуру, роботу й зарплату.
Навіщо сім’ї школа? Це — своєрідна “камера схову”, в яку дитину віддають “на збереження”. “Збереження” має бути комфортним (“Нема чого принижувати дитину якимись вимогами, правилами, читанням і домашніми завданнями!”). Школа має забезпечити затишок (хоч із місцевого бюджету їй на це — ні копійки), повноцінне харчування (хоч це зовсім не її клопіт) і… нормальні внутрішні вбиральні (це важливіше, ніж забезпечення навчально-виховного процесу найнеобхіднішим обладнанням). Чи здатний режим “збереження” готувати до ЗНО? А воно дуже треба? Кому?..
Для батьків подальше навчання їхніх чад у якомусь ВНЗ (а вступ туди не проблема і з “голими” 100 балами, які реально є “нулем”) — це лише оплачуване ними перебування в якихось стінах заради того, щоб колись отримати “документ”, а не підготуватися до повноцінної діяльності в якійсь галузі. Це та сама “камера збереження”, в якій дитя перетусується в критичні роки “дозрівання”… Для перебування в ній ніякі знання і навіть здатність їх здобувати взагалі не потрібні. Таким чином, сільська школа в особі ВНЗ не просто втрачає свого чи не найголовнішого колишнього природного союзника, а й набуває ще одного ворога.
У цій ситуації МОНУ (підтримане і посилене відповідною інформаційною політикою ЗМІ) береться виступати в ролі найпотужнішого захисника і союзника оцього гнилого середовища. І годувальника тих, хто, паразитуючи на ситуації, рубає бюджетні гроші через різні схеми, “опоризації” в тому числі. Тому саме МОНУ доручено зробити контрольний постріл. У серце організму, який агонізує. Бо навіщо Україні, яка й не збирається бути Україною, село? І навіщо селу, яке стає хутором, школа і бібліотека?
…У принципі, сільська школа вже мертва. Адже живим освітній заклад робить жива потреба в ньому (як в освітньому закладі, а не в “камері схову”) тих, хто сюди щодня приходить. А саме її вже нема. І від того, що дітей із цього гниючого середовища звозитимуть туди, де їх ставатиме 200 чи 300, нічого не зміниться на краще. І бюджету все одно не вистачатиме. Навіть коли зникнуть села…
