Весіляни їли-співали, а дідові ті наїдки у душу не лізли. Зіпершись на палку, сидів на лавці і спересердя поглядав на наречених. Тарасик заглядає в очі тій розмальованій молодусі, а вона ще й фиркає, копилить губи, шипить, як зміюка. І це на весіллі! А що ж буде далі?!
– Діду, що ви хочте, кажіть швидше, бо молода заждалася, – Тарас нехотя присів коло старого, а очима шукав у гурті свою кохану Лесюню.
– Ничо не зробиться твеї молодеї, – повчально підняв догори пальця дід. – Що то ти робиш? Як щеня, крутися коло єї, виціловуєш. Тьху! – сердито сплюнув. – Тре любити жінку, як душу. Хіба хто боронить? Але й трасти, як грушу. Запомни, синочку: чим годити бабі більше, тим вона буде зліша…
– Ай, що ви таке кажете, – обірвавши на слові, Тарас махнув рукою і побіг шукати свою наречену.
– Ну-ну, не слухай діда… Я вже літа прожив… – бурмотів собі під ніс Макар.
***
Тарас працював у Харкові програмістом. На фірмі і познайомився з місцевою Лесею. Так упадав біля неї не тому, що була з міста, вже до того часу сам купив собі квартиру. А чомусь припала до душі, хоча ні друзям, ні мамі не сподобалася. «Чи ти бачив коли, щоб вона сміялася?» – запитувала мама. А хлопці пояснювали просто: «Занадто себе несе». Хоча гоноритися їй не було чим: батько пияк, мама прибиральниця.
Тарас любив Лесю і не міг натішитися, коли вона подарувала йому синів. За першого купив їй норкову шубу, за другого – новеньку машину. Возив уже не по єгиптах, а на дорогі Мальдіви, в Індію, Таїланд. Потай, щоб здивувати дружину, за кілька років збудував на окраїні Харкова будинок. Коли привіз її у готовий вмебльований дім, Леся не зраділа, а невдоволено пробурмотіла:
– Щось тут не те. А-а, басейна бракує!
І вже через місяць Леся з дітьми плескалася у блакитних водах довжелезного басейну.
Жінка навіть і не думала виходити на роботу після декрету, а Тарас не наполягав. Йому подобалося, що у хаті чисто (хоча про це дбала наймичка), наварено (Леся, на диво, кухню любила), діти доглянуті. Він сам возив хлопців на гуртки, а вона залюбки водила їх на плавання.
Останнім часом Леся ходила щаслива, все частіше на її обличчі витала усмішка. Проте, як тільки Тарас починав її цілувати, вона бридливо морщилася. А одного разу випалила:
– Та перестань! Я тебе кидаю і йду до тренера синів.
Тарас був шокований. Він же так її любить! Так догоджає, аби тільки все було добре в сім’ї! Коли це почув, не крикнув, не вдарив, а… впав на коліна і став просити пробачення, хоча не знав за що. Леся лише скривилася і щосили копнула його ногою:
– Хіба ти мужик?
Та він не здавався. Поглянув на годинник: була восьма вечора. Вибіг з дому. А через годину простягнув Лесі… коробочку з діамантовим перснем. Вона здивовано його взяла, мить потримала і… викинула у вікно.
Покинув їй все: будинок, машину, оплачував гуртки синів, давав гроші на життя. Але Леся не повернулася.
Тарасові страждання розрадила масажистка. Слово по слову – і розговорилися. Він зізнався, що дружина знайшла тренера. А Таня розповіла, як бідує: мати померла, а батько привів мачуху, тож мусила забрати меншого братика і йти світ за очі. Знімають кімнату в гуртожитку. Нещасна, але весела дівчина сподобалася Тарасові. Раз запросив на побачення, другий. І через кілька місяців, незважаючи на те, що вже обпікся, покликав її заміж. Коли ж через деякий час вона ощасливила звісткою про вагітність, літав на крилах. А коли дізналися, що чекає сина, купив для Тані… квартиру. Бачив, як у неї сльози виступили, коли водив її кімнатами, як вона тішилася, коли тримала у руках документи на власність. Тарасові здавалося, що жив у раю. Але, чим більше її дивував приємними сюрпризами, чим частіше возив по курортах, Таня ставала схожою на першу дружину. Огризалася, сварилася. Щоб вдома був лад, купував їй квіти. Та якось Таня кинула букет просто в обличчя.
– Носишся з тими квітками. Краще гроші збирай і хату купи. А то бившій, бач, залишив, багач нещасний. А ми з дитиною маємо у «шпаківні» тулитися.
Як того бажала, купив будинок, ще просторіший, ніж перший. І обставив італійськими меблями, бо так хотіла Таня. На «перехідщину» у нову хату покликали багато гостей. Серед них були і друзі, і мама, і навіть діда із села привезли. Він сидів, спершись на палицю у садку, де були насаджені маленькі деревця, і тішився, що такого толкового онука виростив. По травичці бігали дітки, за столом на терасі сидів Тарас з хлопцями, грали в карти, попивали пиво. На другому поверсі верещали, як недорізані, дівки. Дід усе поглядав на балкон, звідки чувся жіночий писк. Раптом вниз збігла Танька і щось стала до Тарасика кричати. Дід прислухався, та глухий, нічого не розчув. А от бачив добре. Аж смикнувся, коли вона плюнула внукові в писок, дала ляпаса і швидко погналася назад по східцях. Бачив, як хлопці німо тримали в руках карти, але Тарас до них всміхнувся – і вже знову грали. Та якось гра не клеїлася, гості швидко порозходилися. Старий і собі став збиратися.
– Знаєш, синку, ничо тебе не навчила моя наука: люби жінку, як душу, а траси, як грушу.
– То Таня втомилася. Побачте, я їй турфірму зроблю – і буде добре.
– О-о, всьо, гонуцю, ти пропав. Чим годиш більше, тим баба зліша.
Скоро Тарас розлучився і з Танею. Його дістали її нерви, чіпляння, та найбільше шокувало, що, коли захворів, дружина за тиждень жодного разу не провідала у лікарні. Залишив їй все, а сам перебрався на зйомну квартиру. Довго не наважувався знову одружуватися. Став похмурий, мовчазний, нервовий. І, коли знайшов дівчину, повіз її на оглядини у… село до діда. Старий спостерігав, як нова невістка ходить коло внука, як усміхається. Аж раптом вона косо зиркнула на Тараса.
– Не подобається, за чемодани – і до мачухи! – процідив він крізь зуби.
– Так, так, сину, – всміхався крізь вуса дід. – Вчити тре зразу. Пустиш на голову – ноги звісить.
Тарас живе з Оксаною. Та не купив їй ні квартири, ні машини. Проте квітами і подарунками тішить. Але час від часу. Щоб до добра швидко не звикала.
