– Все дочка, йду від тебе, – хвилюючись, але рішуче сказала Антонида Сергіївна. Вікторія, дебела баба, про яких кажуть, грім-баба, неодмінно обернулася:
- джерело.
– Куди зібралася? В гості куди, чи що?
– Та ні, зовсім йду.
– Це до Олександри-то? Тобі там що робити? Самі абияк живуть. Ти їм ще на голову.
– Василю Миколайовичу, мені пропозицію зробив, – опустила очі мати.
– Ну, ти даєш, мамо! – розлютилася Вікторія, – заміж зібралася ?! А хто кредит виплачувати буде, а? Ти ж підеш і пенсію забереш з собою.
– Ну, так, мені теж на щось жити треба.
– Ні, ви подивіться. У рідній дочці все валиться не знаєш, з якого боку ладити, а вона заміж зібралася ?!
– Віка, я зі cмepтi батька тобі вже третій кредит виплатила, ніж дорікати?
– То чи не на сторону гроші пішли, а мені, твоїм онукам. Зять твій із закордону не вилазить, гріш заробляє. Думаєш, йому там легко?
– Та ти зовсім на грошах збожеволіла. Одні думи про них. Що не розмова, все про прокляті гроші.
– Ну, ось, що тобі не вистачає? Живеш, їж, спиш у мене.
– Так це що за життя? Переїжджала до тебе, думала з онуками буду няньчиться, а ти зробила так, що я їх зовсім не бачу. Тільки нapoдила, доглядальницю найняла, мовляв, я стара дитя впустити можу. Потім садки, школа. Зовсім перестала бачити їх. Вони навіть не вітаються. А що шматком хліба дорікну, дякую!
– Правильно, не бачиш їх. Микиту я в англійську школу влаштувала. А знаєш, скільки це все коштує? Одяг, спортивні костюми, книги, підручники, репетитори, адже треба відповідати. Там такі діти вчаться, великих начальників. Щоб його запхати туди, скільки грошей перевела.
– Ну, так, Микита і українськи перестав розмовляти. Що що візьмеш, тільки й чуєш «ватч, «про кей» , «гуд бай»,«ноу».
– Що б ти розуміла мамo. За те по-англійськи знає, як шпарить? В інститут іноземних мов влаштую. Перекладачем буде в який-небудь багатої фірмі.
– А що, українською не можна вдома розмовляти?
– Та кому вона потрібна, твоя українська? Ось постривай, через рік і Христину туди втягнув. Знову гроші. А ти зібралася йти, так як тобі не соромно?
– Так я тут, як у в’язниці. Годуєш, як в лікарні, строго за розкладом і порціях.
– Мамо. Економити треба. Гроші потрібні.
– До економії, на день три чайних пакетика видаси. Поки темрява не наступить в кімнаті, світло не дозволяєш включати. А спати укладаєш в десять, як маленьку. Чайник зайвий раз на газу не скип’яти. Не дай Бог зайву копійку заплатиш.
Телевізор задарма варто, тільки новини дивимося по годинах. Думаєш, мені легко так жити? А навесні на дачу переселяються, і живу там одна, ви тільки на вихідні приїжджаєте. Весь город на мені.
Прополка, поливання, жуків мори. Кожен огірок вважаєш, кожну помідоріну. Весь урожай на базар везеш. На біса мені таке життя? Коли плаття купувала, не пам’ятаю. Я ж не мертва, жива.
– Ну да, ти і без нового сукні нареченого знайшла, – з сарказмом сказала Вікторія, – немає правда, ось так, чи не соромлячись, не запитавши підеш до незнайомого мужика в дружини? Ти себе в дзеркалі давно бачила?
– Василь Миколайович, мене і таку заміж кличе.
– Мамо, може, почекаєш із заміжжям, а? Всього-то рік залишилося кредит платити. Ось виплатиш, а там свобода. Я тебе, як бабу розумію, мисливство та поруч з мужиком посидіти.
– Ні, Вікторія, я вже речі зібрала. Чемодан он там стоїть. Василь Миколайович біля під’їзду чекає.
– Ну і йди, – розлютувалася дочка, – якщо мати рідна залишає в такий тяжкий час, кому тоді віра?
– А ти не тягнися туди, куди штани не пускають. Легше жити буде. Дітей засмикав, Христина ночами плаче. Сама засмикана. Зять приїде, привіт передай. Піду я.
Антоніна Сергіївна підхопила чемоданчик і пішла до дверей квартири. Вікторія в безсилому гніві крикнула услід:
– Мого нічого не прихопила?
– Можеш перевірити, – спокійно відповіла мати, і вийшла за двері.
Вікторія кинулася до вікна і побачила, як літній чоловік взяв валізу з рук матері і вони пішли потихеньку по тротуару. Незабаром зникли за рогом будинку.
Вікторія ж дивилася їй услід і плакала. Тільки вона плакала від однієї думки, «Де гроші дістати, щоб черговий платіж сплатити ?!» У заповітну заначку не хотілося влазити, вона ці гроші Микиті на навчання в інституті відкладала.
– Блін, не сиділось старій карзі, – недобре подумала Вікторія про матір. Тепер, напевно, Олександро гроші понесе. А що з неї стане! Сестрі можна і повну пенсію віддавати, тепер мужик є, прогодує! У-у, блін! Доведеться заначку відкривати. Чоловік ще нескоро зарплату переведе. А платіж вже через три дні. Ех-хе-хе!
