Ірина приїхала на побачення зі Львовом золотої осені. Вдосталь нагулявшись і надихавшись особливою атмосферою старого міста, зайшла у кав’ярню. З невеличкої тераски другого поверху можна було неквапливо любуватися будинками, людьми…
Перед нею стояв він, перше кохання і її перша велика зрада.
Віктор. Як же він змінився за ці роки! Замість стрункого широкоплечого парубка з веселою грайливою посмішкою на неї банькуватими очима дивився огрядний чоловічина. До того ж майже повністю лисий. Стало якось ніяково, і вона лише змогла видавити із себе криву посмішку.
– Досі не можеш мене пробачити? – першим порушив мовчанку Віктор.
– Не я ж за день до весілля його відмінила, – холодно сказала. – А пробачити… Я вже давно тебе простила. Хтозна, як би ми жили, якби тоді одружилися. А я через два роки зустріла Колю. До цього думала: те, що чоловік і жінка – дві половинки одного цілого – лише слова. Та ні. Я дуже щаслива!
Іра гордо підняла голову і подивилася колишньому коханому прямо у вічі. Їй дуже хотілося йому допекти. Адже тоді, п’ятнадцять літ тому, він їй зробив дуже боляче. Молодій дівчині хотілося вити, під землю провалитися, світ білий був немилим. Не хотілося жити.
***
Іра й Віктор познайомилися у гуртожитку. Хоча жили у сусідніх селах на Рівненщині. Як це часто буває серед молодих людей, один-другий раз посиділи в одній компанії. З’ясували, що їм і додому одним автобусом їздити. І так якось зародилися почуття.
У серпні перед останнім, п’ятим, курсом домовилися зіграти весілля, щоб отримати разом розподіл. Як і годиться, познайомилися батьки.
До весілля залишалось зовсім мало часу. Вже повним ходом зводились шалаші, господині парили, смажили й коптили наїдки.
І от у центрі села, де жив Віктор, зупинилася незнайома машина.
– Вітька, який у Львові вчиться, де живе? – рішуче виглянула через вікно старша жінка.
– Та отамечки повернете направо – третя хата його буде. А ви на весілля приїхали, хто йому будете? – запитали цікаві жіночки.
– Майбутня теща, – ні капельки не знітившись, відповіла та.
– О, то ви щось наплутали. Наш Вітька на іншій жениться!
– Я наплутала? А шо, його нєвєста беременна?
– Та ніби ні. У них любов.
У людей біля магазину тільки очі округлились. Був там і сусід батьків Іри. Він одразу скочив на фуру і тільки вйокнув.
– Іване! Я тільки із села твоїх сватів. Там якась городська жіночка приїхала і каже, що веселля не буде! – затарахкотів, захекавшись.
Іван, не довго думаючи, скочив у «Жигулі» і помчав до майбутніх сватів. Зайшов у хату й одразу побачив незнайомих чоловіка, старшу жінку і вагітну молодуху. Пузо було солідне, показувало місяців на вісім. У Івана серце опустилося.
– Що тут таке, що діється?
– Як що діється? Хіба не бачиш, чоловіче добрий, що моя Сонька беременна. Дитя уже от-от народиться. Що йому безбатченком бути? – впевненим голосом заговорила жіночка.
– Віть?
– Дядьку Іване, весілля не буде… Скажіть Ірі. Я… я не можу… – забелькотів майбутній зять. Як виявилося, уже й не зять.
– Як, як я їй скажу? За шо ти дитину мою опозорив?
– Так ваша ж дочка не беременна! – тут же встряла бойова жіночка. – Так що він не вашу, а мою дитину опозорив!
Іван розвернувся і пішов до «Жигулів».
– Ваша собі іншого чоловіка знайде! – крикнула навздогін незнайома жінка.
Серпневе небо було усіяне зорями. Пахли трави. Це мав бути найщасливіший день у її житті – день весілля. А вийшло так, що Ірка сиділа одна на березі ставка. Хоч бери й у воду кидайся! Так боляче і соромно.
– Навіть не думай, доню! Він цього не вартий, – заспокійливо поклав руку на плече татко. – Якщо до весілля став наліво ходити, то яке б у вас життя було?
Іра тільки сумно всміхнулася.
Час дійсно гоїть рани. Вона закінчила інститут, благо, що Віктор перевівся на заочне і вони не зустрічалися. Стала працювати, зустріла свого Михайла. Доля подарувала їм щасливе життя.
– А у тебе діти є? – запитав Віктор у львівській кав’ярні.
– Так, син і донька. Син перемагав в олімпіадах з фізики, зараз його запросили на навчання в Америку. Дочка теж розумниця, а які торти пече! Хоче свою кондитерську відкрити!
– А у мене з Сонькою дочка народилася інвалідом. Усе життя ми її тягнемо. Я на двох роботах працюю, – у Віктора аж затрусилися губи від жалю до самого себе.
– Не я тобі жінку і долю вибирала, – відрубала Іра і пішла.
