“Доброго дня. Мене звуть Віталій. Живу в одному невеличкому селі Теребовлянського району. Чому пишу? Напевне, щоб виговоритися, пожалітися на життя і запитати у вас поради, як мені жити далі.
- джерело.
У країні настали важкі часи: війна, високі ціни та мізерні зарплати. Вирішив я податися на заробітки за кордон. Та жінка запротестувала, сказала, що поїде вона, а я доглядатиму дітей і хворих батьків, бо без мене вона собі ради не дасть.
Ледь Іванка вийшла за поріг хати, як прийшла повістка з військомату. Ні, я не збирався ховатися. Зателефонував дружині, щоб поверталася до дітей. За короткий час вона повернулася додому і повідомила, що ми розлучаємося! Іванка аж сіяла від радості, сказала, що це фіктивно, що це ніби так треба. Тож ми розлучилися, діти залишилися зі мною, а вона назад рвонула на заробітки. З того часу як поїхала – ні слуху ні духу. Я телефонував – не брала трубки. Я нічого не розумів. Діти плакали, питали де мама. Так ми прожили півтора роки.
Аж раптом на порозі знову з”явилася Іванка. Та не сама, а в супроводі якогось чоловіка. Зібрала речі, забрала дітей і мовчки вийшла з хати.
Виявляється, вона все давно зпланувала. Познайомилася в Інтернеті з іноземцем і той запропонував її приїхати. То ж розлучення було їй на руку.
Живе тепер моя Іванка у мами у сусідньому селі з тим поляком. Гарує на двох роботах, тримає господарку. Поляк її виявився n”яничкою. Ще й руку на неї піднімає. Сусіди з неї насміхаються, мовляв, потрібно було далеко їхати за алкaшем, у нас тут своїх вистачає.
Мені найбільше шкода дітей, бо щодня слухають крики та бачуть це неподобство. Іванка їх до мене не пускає, каже, що діти мають жити біля мами. А самі худі, недоглянуті. Спершу я давав гроші, та побачив, що вони йдуть не на дітей. Почав сам купувати їм одяг та їжу. Іванка демонстративновідмовлялася все брати, казала у них все є.
Що маю робити далі, незнаю. Їхав би на заробвтки, йшов би воювати, та не можу кинути своїх діток на призволяще. Може хто підкаже мудру пораду. Дякую!
Віталій
Теребовлянський район”
