Холод скував моє тіло. Я не міг спокійно дивитися, як вона відкрила шафу і стала з вішалок знімати свої наряди і укладати їх у валізу. Я не міг повірити своїм очам. Невже нашій любові прийшов кінець? Невже та нитка, що більше року пов’язувала нас, розірвалася протягом однієї хвилини?
- джерело.
У мене не вистачило мужності спостерігати за цією сценою, і я покинув кімнату. Голова йшла обертом. Я хотів обійняти її, попросити вибачення. Але знаючи її своєрідний характер, не став принижуватися перед жінкою. Жінкою, яку шалено любив, і яку так боявся втратити. Я знав, що вона дуже любить мене, але, дізнавшись, що я її зрадив з її найкращою подругою, не підвищивши навіть голосу, вона пішла в спальню і стала упаковувати валізу.
Вона залишає мене і не перешкоджає моїм розвагам. Інша б на її місці закотила мені скандал, роздряпала обличчя або придумала ще що-небудь . А вона. Вона поступається мені дорогою для любові і щастя.
Але як вона не може зрозуміти найголовнішого? Що я люблю її, і ніхто крім неї мені не потрібен! Що вона саме та жінка, про яку я так довго мріяв. Але не дивлячись на все це, вона виявилася слабкою, навіть не показала свій справжній жіночий примхливий характер.
Ночами мені снилася церква. Як ми стоїмо біля вівтаря. Як обмінюємося золотими обручками і клянемося у вічній любові одне одному. Я вірив у своє щастя, адже я його так довго чекав.
Ми познайомилися випадково. В лікарні. Я прийшов відвідати хвору матір, а вона – подругу. Ту саму подругу, яка затягла дві години тому мене в ліжко. Наші погляди зустрілися в лікарняному коридорі і я, дочекавшись, коли вона вийде з палати, пішов за нею.
Вона заговорила першою. Сказала, що у мене дуже виразні очі і вона може написати їх. Вона була не тільки прекрасним художником, а й пристpacною жінкою.
Переваги її розуму цілком відповідали достоїнствам жіночого тіла. Я дивувався настільки ідеальній відповідності.
Це була жінка, яку абсолютно не цікавила товщина мого гаманця. Вона сама могла заробити гроші і тому любила свою роботу, як і свою незалежність, більше всього на світі.
Кожну вільну хвилину ми намагалися бути разом. Вона притягувала мене, як магніт. І поруч з нею я відчував себе окриленим.
Я вийшов на терасу і схопився за голову. Моя коханка залишалася у вітальні і нікуди не збиралася йти. Вона чітко продумала свій підступний план, знаючи гордий і норовливий характер жінки, яку я шалено любив.
Я розумів, що треба щось робити. Якось зупинити її. Можливо, навіть стати на коліна. Але моя чоловіча гордість. Ох, ця клята чоловіча гордість! Вона, як ланцюг, утримувала мене.
Я навіть не міг припустити, в яке місто вона їде і де потім її шукати. Я завдав її самолюбству удар. Але і вона не залишилася в боргу.
Раптово зірвавшись з місця, забувши про свою чоловічу гордість, я вбіг в спальню якраз в той момент, коли вона закривала валізу. Я підскочив до неї, обхопив її обличчя руками і став пристрасно цілувати. Я цілував її губи, очі, ніс, щоки. У відповідь на мою несподівану атаку вона щосили відштовхнула мене від себе.
– Не кидай мене, благаю! Не кидай! Я люблю тебе. І ти мене любиш. Не роби дурниць! Я не знаю, що на мене найшло. Твоя подруга мене зачарувала.
– Ваза тріснула, – сухо промовила вона, і сльози покотилися з її великих зелених очей, – Невже в місті не знайшлося більше місця? Чому? Чому ви зайнялися коханням в цьому будинку, в нашій спальні, на тому ліжка, яка зберігає аромат наших тіл?
Я став на коліна і, обхопивши її ноги, притиснувся обличчям до них.
– Я не можу тебе вибачити, – зі сльозами на очах промовила вона, – Ти мені не чоловік. І діти нас не пов’язують. Можливо, заради них я б спробувала зберегти сім’ю. А так.
– Тобі ні з ким не буде так добре, як зі мною. Ліжко. Воно грає не останню роль в житті людини.
Вона віддалилася від мене, взяла в руки чемодан і, більше не сказавши ні слова, покинула будинок, де їй до цієї пори здавалося, що вона була щаслива.
Я зустрівся з нею випадково. Через вісім років в Італії, на узбережжі. Вона першою підійшла до мене разом з дочкою і чоловіком. Побачивши дівчинку, моя голова пішла обертом, я захотів притиснути цю дитину, встати перед нею на коліна і попросити вибачення.
– Познайомся, Євгене, – сказала вона голосом, наповненим ніжністю і ласкою, – це мій чоловік Владислав, а це моя дочка Женічка.
Я не міг вимовити ні слова. Так що я міг сказати? Що зрадив жінку, яку так шалено любив і яку продовжую любити донині? Що ні мене моя дочка Женя називає татом, а зовсім чужу людину, яка зробила щасливою жінку, що стала для мене Богом?
Не робіть не обдуманих вчинків і будьте щасливі.
