– Не можу повірити, що наша дочка злодійка. Вона витягує гроші то у мене, то у чоловіка. Помалу, тому ми не відразу помітили. Тільки коли стали вести облік готівки в гаманцях. Ніяк не збагну, що робити. У цьому віці не знаєш, як себе поводити з цими підлітками. Боюся нашкодити їй, – нарікала моя колишня однокласниця, на якій обличчя не було від переживань. Джерело.
- джерело.
Вікторія їхня єдина дитина, їй 15 років і до теперішнього моменту вони не помічали, що є якісь проблеми. Сім’я досить забезпечена, можуть собі дозволити кілька закордонних поїздок на море в рік.
Кишенькових грошей у дівчинки досить. У школі вчиться вона не те щоб на одні п’ятірки, але добре. Вчителі на неї ніколи не скаржилися. Виконавча, відповідальна.
Тому новина про те, що дочка регулярно краде з гаманців своїх батьків, стала як грім серед ясного неба.
Обоє батьків перебували в стані, близькому до шоку, ось тільки абсолютно не знали, як себе поводити в подібній ситуації.
На щастя, вистачило розуму не рубати зопалу, а спробувати розібратися в ситуації.
Для початку було вирішено постежити за дівчинкою і з’ясувати, куди вона ходить і чим займається у вільний час, поки батьків немає вдома.
Припущення були найрізноманітніші, аж до найстрашніших.
Ось такі обставини призвели мою колишню однокласницю в мій офіс приватного детектива.
Звичайно ж, я погодився допомогти, приступивши до роботи буквально на день.
Взявши Вікторію під спостереження, я слідував за нею буквально по п’ятах. Від будинку до школи, від школи до будинку, потім художня школа, книжковий магазин, бібліотека. Хто зараз ходить в бібліотеки?
Ця дитина все більше інтригувала мене. Було абсолютно незрозуміло, навіщо їй красти гроші?
Потім вона просто повернулася додому. І так кілька днів поспіль. Абсолютно нічого підозрілого.
Навпаки, таких дітей з багатих сімей на сьогоднішній день ще пошукати треба. Вони все тусять по клубам, грублять старшим, п’ють пиво та в гаджетах своїх зависають. А тут повна протилежність, на перший погляд.
Але мабуть, в тихому болоті … як то кажуть. Спостереження було вирішено залишити ще на кілька днів.
Вранці в п’ятницю на мій телефон подзвонила мати Вікторії і стривоженим голосом повідомила, що з гаманця знову зникли гроші.
Ми буквально завмерли всі в очікуванні розгадки.
У цей день після школи дівчинка попрямувала не додому, як завжди, а в протилежному напрямку.
Сіла в автобус, проїхала шість зупинок. Вийшла біля супермаркету і зайшла в магазин.
Коли вона вийшла з магазину, у неї в руках було два важких пакета, з якими вона попрямувала вже пішки вздовж вулиці, обгородженій залізним парканом по правій стороні.
Я йшов за дівчинкою в 30-метрах. Стежити за нею було дуже легко, вона навіть не намагалася ховатися, перевіряти, зовсім не оглядалася. Вона просто йшла.
Пройшовши від магазину метрів 300, вона раптом зникла з мого поля зору. Розслабився на секунду і втратив її. Вулиця була абсолютно порожня.
Але вона ж не могла просто взяти і зникнути. Я бігом побіг до того місця, де бачив її всього секунду тому. Буквально стрибком подолавши відстань, я опинився біля залізної хвіртки, зроблених в паркані.
Поруч з хвірткою висіла табличка «Дитячий будинок №11». В цей же момент я почув радісний дитячий крик: «Ура, Вікуся прийшла».
Крізь паркан було видно, як дівчинка пригощає дітлахів різною смакотою. Було очевидно, що її знають не тільки діти, а й персонал, тому що вони спілкувалися, як старі знайомі.
Я стояв, дивився на цю картину і у мене, колишнього співробітника карного розшуку, офіцера, текли сльози, які я не міг зупинити.
Плакали і батьки Віки, коли я їм розповідав про те, що побачив. Напевно, від того, що виростили дочку, якою можна по-справжньому пишатися.
Вони поговорили потім зі своєю дочкою і з’ясували, навіщо вона крала.
Виявилося, що по телевізору вона побачила програму про дитячий будинок, розташований в нашому місті, і їй захотілося хоч якось порадувати дітлахів.
Спочатку вона віддала дітям всі свої іграшки, потім витрачала на подарунки тільки свої кишенькові, але їх не вистачало на те, щоб раз на тиждень пригостити солодощами 20 дітей.
Вона боялася, що батьки не зрозуміють її і не захочуть допомогти, тому тягала потроху з гаманців, вважаючи, що мама і тато не помітять настільки незначної для них втрати.
Виявилося, що для п’ятнадцятирічної дівчинки Віки значно приємніше дарувати радість іншим, ніж отримувати якісь подарунки самій.
Цього року родина відмовилася від двох поїздок на відпочинок, а всі заощаджені гроші витратили на те, щоб купити для дитячого будинку найнеобхідніше.
