Вілла для коханки
- джерело.
Валентина дістала з поштового ящика великий пухкий конверт. Листи переважно надсилали чоловікові, тому спершу й не глянула, кому саме адресоване послання. Потім додивилася: дивний лист – для неї. Прізвище відправника – незнайоме.
У цупкому конверті були фотографії і аркуш паперу з кількома надрукованими рядками. Почала розглядати фото. Чепурний двоповерховий будинок білого кольору. Біла огорожа. На кількох фото – незнайома жінка. Молода, вродлива. А тут. Що тут робить Роман? Чоловік Валентини стоїть на подвір’ї. Біля воріт – його автівка. На одному фото добре видно назву вулиці і номер будинку.
Лист пояснив усе. «Це – вілла коханки вашого чоловіка – Сніжани. «Хатинка» – його подарунок. Коханка живе у місті»
– Сніжана, – мовила вголос Валентина. – У Сніжани вілла сніжно-біла. А якою їй ще бути?
Трикімнатна квартира Валентини з Романом на першому поверсі. Доньці з зятем купили помешкання в столиці. Валентина не була в захопленні від першого поверху. Їй хотілося мати власний невеличкий будинок. Білого кольору.
З білою огорожою, біля якої квітнутимуть білі троянди. Не раз говорила про свою мрію чоловікові. Та й знайомі дивувалися: чому досі Валентина з Романом живуть у багатоповерхівці. Адже можуть дозволити собі щось набато ліпше, нове.
– Пізніше щось придумаємо, – обіцяв Роман дружині. – Зрештою, у нас дача є.
Роман часто не бував удома. В сусідній області був філіал від будівельної організації, де працював. Їздив туди у справах, оскільки був майже правою рукою шефа. Там нерідко залишався на ніч. Інколи затримувався на два-три дні.
Валентина не дорікала чоловікові. А він виділяв їй щомісяця певну суму. Вона й не знає, скільки насправді отримує Роман. Коли цікавилася, віджартовувався: претензій до зарплати не має.
– Ти збудував мою мрію для іншої жінки, – сумно мовила Валентина, дивлячись на фото, де Роман щасливо усміхається на подвір’ї Сніжаниної вілли.
Валентина не знала, як розповісти про батькові любовні походеньки доньці. І як далі жити з чоловіком? Зробити вигляд, що нічого не трапилось? Влаштувати бучу і вигнати? Як це сприймуть її старенькі батьки?
Коли Валентина у дев’ятнадцять років заявила, що хоче вийти заміж за Романа, мама просила не поспішати, немов щось відчувала. Але хіба в такому віці хтось слухає батьків? Кохання було таке безмежне, світле, щасливе.
У двадцять наpoдила Лілю. У сорок чотири віддала доньку заміж. Що робити тепер, у сорок сім? У доньки своє життя. У Романа, виявляється, також. Добре, що хоч робота подобається: зі студентами, майбутніми дизайнерами, завжди цікаво.
Валентина розглядала себе у дзеркалі. Виглядає привабливо. Одягається зі смаком. Носить взуття на підборах. І господиня з неї непогана. А що ж не так?
Нікому не розповіла своєї таємниці. Хоча, можливо, її знають. Лише вона була останньою у черзі, кому невідомий «доброзичливець» відкрив правду.
Їй кортіло побачити Сніжану. І її віллу. Що скаже при зустрічі? Ще не знає. Придумає на місці.
Серед тижня попросила вихідний. Директор не заперечував. «Певно, він все знає», – подумала і відчула, як червоніє від сорому.
– Прихворіли, Валентино Степанівно? – запитав, дивлячись на її збентежений вигляд і червоне обличчя.
– Так.
– Виздоровлюйте.
Наступного дня подалася в сусідній обласний центр. Роман вдома не ночував. Тож не потрібно було нічого пояснювати.
На автовокзалі підійшла до вільного таксі. Назвала адресу.
– Майже приміська зона, – мовив водій і увімкнув лічильника. – А номер будинку який?
Біля Сніжаниної вілли побачила Романову автівку. Діставав якісь пакунки. З подвір’я вибігло дівча років шести-семи.
– Зупиніться! – майже крикнула до таксиста.
– Вам трішки далі, – сказав, різко натиснувши на гальма.
– Я знаю, я..
– Вам погано?
– Ні.. Так..
Відкрила двері.
– Тато! Тато! – радісно підстрибувала дівчинка.
Роман поставив пакунки на землю, підхопив малу на руки і підкинув до неба. До них йшла молода жінка. Сніжана.
На щастя, задзвонила мобілка.
– Доброго дня, – відповіла Валентина. – Так, так, добре. Дякую. Я зателефоную.
– Мусимо повертатися, – сказала таксистові. – Я забула про зустріч. Мене чекають.
Насправді, це дзвонила кравчиня. Перенесла примірку на інший день.
– То ви їхали до Сніжани?
– А ви її знаєте?
– У паралельних класах вчилися.
– А ми познайомилися колись. Хотіла побачити. І ось. А чому її будинок називають віллою?
– Певно тому, що все в білих кольорах. Люди їздять на заробітки в італії, іспанії, португалії, а там люблять світлі будинки. От і нарік хтось Сніжанину хату віллою.
– Це була її донька?
– Ага. Здається, в перший клас піде. Чи вже пішла. Пощастило Сніжані. Обкрутила багатого дядька, дитину від нього наpoдила. Хату допоміг закінчити. Будову її батьки почали. Фундамент роками стояв. А потім раз – і готово. А куди ми їдемо?
– На автовокзал.
Уночі вона прокидалася від неспокійних, рваних снів. Думки летіли в чуже місто. І боліла образа. Скільки років Роман живе на дві сім’ї? А ще – він украв її мрію і подарував іншій жінці.
Валентина нарешті зважилась на розмову з чоловіком. Прийнявши перед цим заспокійливе. Роман слухав мовчки.
– Найкращий вихід – розлучення, – мовила на завершення.
– Сніжана серйозно хвoра, – чужим, охриплим голосом сказав Роман. – І якщо.. Сніжанині батьки попередили, що, дитина їм не потрібна. Може.. доньку до нас забрати?
Валентина пішла за новою дозою заспокійливого.
Автор Ольга Чорна Наш ДЕНЬ
