Сокровенне. Кіт марцьовий
- джерело.
Янка завжди була невгамовною. Веселою. Не вміла «завивати в папірчик» свої думки. І їй не щастило в коханні.
Шлюб з Володимиром розлетівся в друзки. Чоловік пішов «наліво». Потім перепрошував. Зради Янка не пробачила.
Від п’ятирічного подружнього життя залишилася Наталка. Малу кликали Наткою. Натка – стовідсоткова копія екс-благовірного. Коли донька капризувала, Янка своєрідно заспокоювала її:
– Влодзько, зачини писка, бо розлучуся з тобою, як з твоїм колишнім татом.
Коли Янка пришпилювала малій Володьчине ім’я, це означало, що вона злиться. Натка змирилася зі своїм неформальним йменням. Тобто, вона на нього не реагувала, або ще не тямила маминих приколів.
– Яно, де ж твоя інтелігентність? – з іронією запитувала подруга Катя. – Не називай Натку Влодзькою. Так можна приклеїти на все життя дитині чуже ім’я.
В Янки вища гуманітарна освіта, купа закінчених курсів і прочитаних серйозних книг.
– Ха! – улюблений Янчин вигук звучав завжди виклично-екстравагантно. Це означало її безапеляційну правоту.
…Янка зібралася заміж вдруге. Але до загсу не дійшла. Причина до безглуздості банальна. На таке здатна тільки Янка.
Заяву зі своїм Толькою несла перед обідом.
– Только, давай щось перекусимо, – запропонувала майбутня наречена, ласо глянувши у бік пристойної кав’ярні.
– Ти що! – запротестував обранець. – Треба встигнути до обіду. У мене безліч справ.
Толька був пeдaнтом. Янка – навпаки.
– Я хочу їсти! – Янка пришпилила Тольку до бруківки своїми величезними каштановими очиськами. – Ну!..
Він відповів щось на кшталт: «Не нукай, поки не впрягла». Дотепне «зауваження» Толькові обійшлося дорого.
– Ха! – видала своє улюблене Янка. – Іди на всі чотири боки!
Толька отетерів. А Янка, круто розвернувшись, недбало кинула на прощання:
– Згuнь назавжди!
Розмов на тему Тольки Янка не любила. Вона взагалі не любила, коли їй лізли в душу. Якщо хотіла – розповідала сама.
Якось за горнятком кави Яна запитала в Каті:
– Ти віриш у гени?
– Тобто?
– Добре і зле передається людям через гени. Я про Тольку. Він спивається. Виявляється, його батько і дядько також дружать із зеленим змієм. Як добре, що мені забурчало в животі, коли ми несли заяву. Це було попередження…
На цьому тема Тольки вичерпалася назавжди.
Недавно Янка ейфорійним голосом повідомила Каті:
– Мушу тебе познайомити з чоловіком моєї мрії.
«Чоловік мрії» звучало у виконанні Янки, наче, «я нині зустрічала крокодилів з вирію».
– Словом, так, – продовжувала Янка, – вигляд він має нормальний. Пробач, що раніше не розповідала про наші зустрічі. Це не важливо. Тепер сама побачиш і оціниш. Але ти повинна з’явитися без попередження, як сніг на голову. Придумай щось. Домовилися?
Відмовити подрузі було неможливо. Та й цікаво, зрештою.
Подзвонивши у двері Янчиної квартири в умовлений час, Катя з порога випалила:
– Привіт! Ой, у тебе гість. А я хотіла міксера позичити. Торта буду пекти.
Янка мало не впала зі сміху. Катя за своє життя не те, що торта не спекла, а й навіть скромної палянички. І подібна «крамольна» думка в голову не навідувалася.
– Заходь. Cпершу – кава, потім – міксер.
За столом зі смачними наїдками і пляшкою вишуканого вuна красувався чоловік Катиної знайомої, яка роками гарує на закордонних заробітках.
Янка почала представляти Катю «чоловікові мрії»:
– Знайомся, це моя найкраща подруга. Вона…
– Далі не треба, – безцеремонно перебила Катя. – Правда, Вікторе? Як дружина? Коли повернеться із заробітків? І чи варто повертатися?
– Яка дружина? Ви знайомі?
Катя, мабуть, уперше за часи їхньої дружби побачила Янку такою розгубленою.
Вікторове обличчя набрало кумачевого кольору, а дар мови пропав.
– Це не тобі, це йому треба міксера! Міксером! – оговтавшись, випалила Янка, грізно глянувши на невдаху-залицяльника.
– Яно, не дурій. Я все поясню. Я ж – мужчина…
– Ану, марш звідси! Який ти мужчина?! Кіт марцьовий!
– Катю, – кинув благально на ходу Віктор, – ти моїй нічого не кажи. Роботи не маю. А тут ще…
– Що? Дружина позбавить субсидії і місця проживання? – з’язвила Янка.
Коли за Віктором зачинилися двері, Янка з Катею розсміялися.
– Третя спроба! І невдало! Ось тобі й маєш! – іронізувала сама над собою Янка. – Мабуть, таких «холостяків» у нашому місті багато. А він мені нині персня подарував. Гарного, з камінчиком бузковим. Ніде такого не бачила. Зраділа. Думала…
– Цей перстень «ніде такого не бачила» – його шлюбний подарунок дружині. До речі, також Катериною звати. Не хотіла з собою коштовностей брати. Треба буде якось повернути. Такі подарунки щастя не приносять.
Янка на мить задумалася.
– Аякже, треба. Приїде і я поверну. Обов’язково!
– Янко! Це буде жoрcтоко!
– Ні! Справедливо! Твоя знайома повинна знати про походеньки благовірного. Цікаво, хто стане наступною «жepтвою» одруженого холостяка.
– Подумай…
– Ха! – хитро стрельнула каштановими очима Янка.
Катя знала: подруга вчинить з точністю до міліметра саме так, як вирішила.
– Третя спроба – це не кінець життя, – посерйознішала Янка. – Але на душі… зовсім не весняно.
– Треба вірити в диво.
– Ха! Одне диво вже було. Де ж мій фатальний міксер? Буду торта пекти. Може, хтось порядний адресою помилиться.
Ольга ЧОРНА.
За матеріалами видання Наш День
