«А ви чули, що Марійчин Іван до Люби вже доходився, що в неї пузо росте?» – почали гомоніти односельчани. Одні заперечували: «Та не може бути! У Люби з Миколою ідеальна сім’я!». Другі лише знизували плечима.
– Добридень, Любцю! – гукнула Марія через паркан до сусідки, яка якраз працювала на городі. – І що ти там ще визбируеш? У тебе ні зілинки на грядочці! А на мою страшно глянути. Що й казати, вправна ти господиня: і на роботу ходиш, і худобу пораеш, і город маєш доглянутий усім на заздрість. А я із дітьми нічого не встигаю довести до толку…
«Мені дітей мати 6, – тільки подумки відповіла Люба. – Я й город закинула 6, і на роботу не ходила б! Якби Божа ласка…» Не сказавши сусідці ні слова, Люба тільки всміхнулася і ще завзятіше заходилася прополювати бурячки.
Усі в селі знали, що Бог не обділив її. Люба – жінка вродлива й розумна, завше у начальстві ходила. І чоловіка собі знайшла такого ж роботящого. Та ще, як у свати він до неї збирався, сусіди відмовляли дівчину від весілля. Казали, що довгий час на будівництві працював і там перехворів, мовляв, дітей у нього не буде. Та Люба, тоді молода й засліплена коханням, нікому вірити не хотіла, вирішила сама бути ковалем своєї долі.
Так і сталося, що тепер вони вкупі з Миколою уже десять літ прожили, усякого добра нажили, а найбільшого щастя – діток – так і не змогли накувати. Тому Люба завжди охоче ходила на вечорниці до Марії з Іваном. Принесе малим по льодянику, погомонить з сусідами про сільське життя-буття й у свій німий дім повертаеться. Микола ж бо часто на заробітки їздив. Як то кажуть, діти вдома не плачуть, чому не попрацювати 6 і не відкласти зайву копієчку?
До такого життя уже Люба звикла: ніби чоловік у неї є, але коли потрібна допомога, то поряд його ніколи немає. Бачила Марія, як важко сусідці без чоловічої міцної руки в господарстві, тому й сама не раз відправляла свого Івана до Люби: іди, мовляв, косу поклепай чи поріг підбий, бо їй, бідолашній, ніяк самій не впоратися. Отак і жили вони мало не однією великою сім’єю. Микола із заробітків завше привозив Івановим дітям гостинці, а турботливому сусідові могорич виставляв за те, що за дружиною за його відсутності пригледів. А Люба шукала розради в сусідських дітях і за першої потреби залишалася бавити Маріїну малечу.
Усе село не могло натішитися, як дружно живуть ці сусіди. Аж допоки однієї осені завжди струнка Люба раптом не почала гладшати. «А ви чули, що Марійчин Іван до Люби вже доходився, що в неї пузо росте?» – почали гомоніти односельчани. Одні заперечували: «Та не може бути! У Люби з Миколою ідеальна сім’я!». Другі лише знизували плечима та нетерпеливо чекали весни, коли всі поскидають кожухи і правди нічим буде приховати.
А навесні замість благенького тину на межі між Любиною та Маріїною хатою виріс двометровий паркан. І кожен у селі зрозумів без слів: народила Люба сина таки від сусіда Івана. А невдовзі він зібрав свої благенькі пожитки й переїхав до тієї, яку зробив найщасливішою жінкою у світі. Можливо, Марія змогла 6 пробачити чоловікові зраду, однак конкурувати їй, спрацьованій сільській жінці, матері чотирьох дітей, із доглянутою сусідкою було годі. Тому й відпустила благовірного без сліз і без галасу.
– Іди до неї, коли справді кохаєш, – єдине, що змогла із себе витиснути тоді Марія. Коли Микола повернувся із чергових заробітків, виявилося, що його місце у домі уже зайняв сусід. Що вдієш, коли не зміг дати дружині найбажанішого? Не відбирати тепер її щастя. Відтак зібрав свої речі і переніс до Марії у хлів, а сам знову подався у світ за очі тамувати горе в роботі.
Три роки Микола поневірявся по наймах, аби лише в рідне село не повертатися. Він за звичкою відкладав половину грошей і передавав їх додому, але вже не Любі, а Марії: дуже йому боліло серце за її дітей, що лишилися без годувальника. А якогось дня Микола приїхав до Марії і вже залишився в неї назавжди. У селі це сприйняли як належне: чому самотнім людям нарізно бути? Мало-помалу вони прижилися-притерлися, хоча й не було поміж ними палкого кохання. Микола – чоловік тихий та працьовитий, а чого ще хотіти самотній Марії для себе і своїх чотирьох дітей?
…Якось Марія вийшла на город, аби визбирати смородину, коли до неї підкрався хлопчик і смикнув за спідницю:
– Добридень, тьотю, – мовив він. – А як вас звуть?
– Мене – Марія. А тебе? – майже механічно відповіла вона, роздивляючись малого і впізнаючи в його очах Іванові.
– Мене Богданом звуть. А дайте мені смородини, – і простягнув до Марії дві маленькі складені докупи долоньки.
Жінка щедро насипала туди чорних ягід.
– Їж, на здоров’ячко, а мамі з татом скажи, нехай увечері приходять паркан розкидати. Треба по-людськи сусідам жити, досить ворогувати, – відповіла жінка. – Ти ж Богом даний.. – уже про себе додала вона і, наче скинувши гору з пліч, усміхнена попрямувала додому готувати святкову вечерю.
